Читати книгу - "Зіграємо в сім'ю, сестричко?, Соломія Даймонд"

Я вийшла з його кімнати й попрямувала до себе. Швидко спакувала свою валізу, переодягнулася  й попрямувала на перший поверх. Коли опинилася на сходах, то на мене нахлинули спогади. Одразу в пам’яті з’явився день нашого знайомства. Я згадала, як Алекс допомагав донести мені валізу, а я всіляко опиралася…

— Доню, я відвезу тебе в аеропорт, — промовила мама, виходячи з кухні. На ній вже був одягнений красивий костюм.

— Я вже викликала таксі. Ти ж знаєш, що я не люблю довгі прощання, — відповіла я, одягаючи пальто.

— Гарольд зателефонував в деканат. Тебе переведуть на заочне без проблем, — повідомила мама, спираючись на двері. В її очах я побачила сум та біль. Мені не хотілося залишати її тут, але в мене не було іншого вибору.

— Спасибі. Я справді дуже вдячна.

— Ти так і не розповіла мені куди ти збираєшся летіти, доню. Я хвилюватимусь за тебе. — Я підійшла до мами ближче, обійняла її й поцілувала в щоку.

— Я полечу додому. В Україні я хочу трохи відпочити та зустрітися з друзями. Думаю, що зміна середовища піде мені на користь, — чесно відповіла я.

— Подзвони мені, коли будеш в Києві. — Я схвально кивнула. — І будь обережна. Знай, що двері цього дому завжди будуть відкриті для тебе. Я буду рада тебе бачити. — По щоках мами почали скочуватися сльози.

Лакі взявся нізвідки. Я б дуже хотіла забрати його з собою, але не маю такої можливості. Я востаннє взяла його на руки й він облизав мені руку.

— Я буду дбати про нього, — промовила мама, забираючи від мене кошеня.

— Я приїду перед народженням дитини. Обов’язково буду з тобою у цей важливий момент, але зараз ти маєш відпустити мене. Потрібен час, щоб прийти до тями. — Я взяла валізу й ми вийшли на вулицю.

— Пробач, за те, що була такою сліпою, донечко.

— Ти ні в чому не винна, мамо. — Таксі заїхало на подвір’я. Водій опустив вікно й помахав рукою.

— Я дуже сильно тебе люблю, Міє.

— І я тебе, матусю. — ми ще раз обійнялися на прощання, а тоді я пішла.

Всю дорогу я дивилася в вікно й намагалась запам’ятати прекрасні краєвиди Нью-Йорка. Я вже так звикла до цього міста й мені було складно з ним прощатися. Хотілося зберегти у своїй пам’яті навіть найдрібніші деталі й водночас викинути звідти все, що б нагадувало мені про Алекса.

— Вас хтось засмутив? — поцікавився водій, коли ми вже під’їжджали до аеропорту.

— Так, — коротко відповіла я, не відводячи погляду від вікна.

— І ви намагаєтеся втекти від власних проблем? — знову запитав водій.

— Так.

— Не можна втекти від самого себе, — промовив він, паркуючи автомобіль одразу біля входу.

— А я спробую. — Я простягнула йому гроші й вийшла з машини.

Коли зайшла в саме приміщення, то помітила Джеремі та Єву. Що вони тут забули?

— Твоя мама розповіла нам усе. Ми вирішили приїхати, щоб попрощатися з тобою, Міє, — відповіла Єва на моє німе запитання.

— Вибачте, що я вам нічого не сказала. Просто хотіла якнайшвидше полетіти. — Мені й справді зараз було дуже соромно перед друзями. Вони були добрі до мене й не заслужили на таке ставлення.

— Ми все розуміємо, дорогенька, й не тримаємо на тебе зла. — Джеремі з Євою підійшли до мене ближче й міцно обійняли.

— Я сумуватиму за вашою божевільною парочкою, — прошепотіла я, усміхаючись.

— І ми сумуватимемо за тобою, — додав Джей.

— Ми надіємось, що згодом тобі стане краще й бажаємо усього хорошого. Не забувай, що у тебе є ми і ти завжди можеш розраховувати на нашу підтримку та допомогу.

— Спасибі вам. Я вдячна вам за все.