Читати книгу - "По той бік мосту, Мері Лоусон"

на подвір’ї, коли Лора прийшла з книжками під рукою. Був вівторок, а вони з Джейком по вівторках завжди виконували домашню роботу разом. Вона думала, що, напевно, якимось чином відстала від нього дорогою додому, й прийшла сама. Через кілька хвилин прийшов і Джейк, здивувався, побачивши її, але обійняв за плечі, як завжди обіймав дівчат, так, наче ті були його власністю, і сказав недбало: «Ой, вибач. Мав би тобі сказати. Мусив зайти в місто по дещо». Артур бачив, як Лора підняла на нього очі, розгублена, але повна надії. Майже, але не зовсім заспокоєна.

Артур пішов у сарай вигрібати гній. Лють і радість билися в його душі, а також ще одне почуття, не таке достойне, почуття, якого він соромився, але не міг заперечувати: задоволення. Принаймні тепер Лора збагне, хто і який Джейк насправді. Хай як сильно йому хотілося відгамселити Джейка до напівсмерті, ще більше йому хотілося, щоб Лора побачила, як їй пощастило його позбутися.

Тож він нічого не зробив. Дивився, як росте Лорине збентеження й душевна мука, тиждень за тижнем, і приписував їх нерозділеній любові.

У середині липня одна за одною сталися дві події, що мали б викликати в нього підозру. Перша полягала в тому, що Джейк одного вечора прийшов у корівник саме тоді, коли Артур закінчував доїння, і сказав, що потребує грошей.

– Сталася одна штука, – сказав він, оглядаючи доїльні апарати так, наче ніколи раніше їх не бачив. – Мушу її залагодити.

– Скільки? – сказав Артур. Він не запитав для чого, бо йому було байдуже, і, хай там як, він знав, що Джейк йому не скаже.

– Скільки маєш, – усміхнувся йому Джейк, але вигляд мав напружений. Джейк ніколи не бував напружений, що вже само по собі мало б слугувати попередженням. – Я віддам.

Артур знав, що не віддасть, але й це теж було йому байдуже. Він дав Джейкові десять доларів – усе, що було в кишені.

– І це все, що ти маєш? – запитав Джейк з недовірою в голосі.

– Так, – сказав Артур, знову взявся доїти й більше про це не думав.

Друга подія сталася наступного ранку. Артур уже кілька годин полов ріпу, коли його мати, задихавшись, прибігла доріжкою між полями – вона з віком набрала трохи ваги на стегнах – сказати йому, що Джейк не ночував у своєму ліжку. Артур вирішив, що він був у чиємусь іншому, але знав, що казати про це не варто. Його мати наполягла, щоб він прийшов у будинок і пересвідчився, що Джейка й справді там немає, і, певна річ, його там не було, але на комоді лежала записка, якої їхня мати, засліплена тривогою, не помітила. Артур узяв її й прочитав, а тоді віддав матері. Вона була коротка й по суті: «Перепрошую, що йду, не попрощавшись. З любов’ю – Джейк».

Ще багато років після того óбраз його матері, що читає ту записку, буде Артуровим найчіткішим і найболючішим спогадом про неї. Він робитиме щось інше, може, лагодитиме паркан або витягатиме камінчик із коневого копита, ні про що конкретне не думаючи, й раптом бачитиме її: мужню, люблячу, нерозумну маленьку жінку, передусім – матір, урешті-решт переможену, що стоїть у кімнаті сина, якого вона любила найбільше в світі, й читає єдине речення, яким він із нею попрощався.

*

Стояв кінець липня, коли Лора прийшла до нього; теплий літній вечір, передзахідне світло ллється крізь гілля. Артур був на фермі Отто, прийшов глянути, як там свині. Вони ходили в садку, рилися між дерев, а він дивився на них і думав про Теда Гачетта, тож не почув, як вона підійшла ззаду.

– Артуре? – сказала вона. Він здригнувся й обернувся, а тоді запаленів, бо вона була так близько до нього, стояла просто поруч його ліктя.

Хоч і назвала його на ім’я, вона на нього не дивилася. Вона дивилася на свиней, так, наче саме на них прийшла глянути.

– Артуре, він тобі нічого не сказав? – запитала вона тихо. – Ти знаєш, куди він поїхав?

Спочатку він не зрозумів. Вона мала на увазі Джейка, це було ясно, але він бачив, що вона дуже засмучена, дуже стривожена. Він подумав, що вона й досі за ним сумує, й відчув укол розчарування.

– Я все думаю про свого батька, – мовила вона. – Про те, що це заподіє моєму батькові. – Вона підвела до нього погляд й Артур побачив страх у її очах. Аж тут він усвідомив, що вона мала на увазі. Він заледве міг у це повірити, це здавалося неможливим, бо вона казала, що він увесь цей час мав слушність, що його підозри щодо Джейка були правильні. Він дивився на неї, не вірячи своїм очам, перебираючи спогади, намагаючись зрозуміти, коли це могло статися і де, і чому він не здогадався. День перемоги. Напевно, це сталося на День перемоги. Тепер він пригадував. Бачив, як Джейк, п’яний і тріумфальний, заходить у кімнату.

– Артуре, він повернеться? – сказала Лора пошепки.

Він не знав, що сказати. Ні, Джейк не повернеться. Може, Артур майже нічого про свого брата й не знав, але це він знав точно. Одружитися і стати батьком ще до двадцятиріччя не входило в Джейкові плани.

Лора боязко на нього дивилася, вглядалася в його обличчя. Він бачив, що вона зрозуміла. Вона видихнула і вдихнула, з тремтінням.

– Що мені робити, Артуре?

Мовчазний Артур. Чоловік, який погано дає собі раду зі словами. Вперше в житті він точно знав, що саме має сказати.

– Виходь за мене.

*

Він знав, що вона його не любила і що досі любила Джейка. Він знав, що вона вийшла за нього тільки тому, що не мала ніякого іншого вибору. Це нічого не змінило. Він любив її й хотів про неї дбати, і цього було досить.

Він знав, що певні речі будуть важкі, однак насправді деякі з них виявилися важчими, ніж він уявляв. Наприклад, ставлення його матері. Він був приголомшений її реакцією.

– Я знаю, в чому річ, Артуре, – сказала вона, голосом, грубим від злоби, на яку він і не знав, що вона була здатна. – Я розумію, що сталося. Не вчора народилася, знаєш. Я не сліпа. Однак я була сліпа, тепер я це розумію, думаючи, що вона така мила, коли насправді вона з тих дівчат, які затягують хлопців у пастку, руйнують їхні життя, життя тих хлопців, перед якими ще ціле майбутнє. Якщо думаєш, що можеш її сюди привести, ти помиляєшся. У нашому домі й ноги