Читати книгу - "Багряні жнива Української революції, Роман Миколайович Коваль"

Кам’янецький обиватель за 1919–1920 роки настільки звик до змін влади кожні кілька місяців, так призвичаївся до грому гармат, побитих вікон, арештів і розстрілів, що вже «спокійно, байдуже приймав ці зміни». Щоб вижити, міщух до кожної влади демонстрував прихильність.

А українська ж шкільна та університетська молодь була душею з тими, чиї гармати гриміли за Довжецьким лісом. Молодь «кидалась до роботи як після сну», намагалась всіляко допомогти українським частинам, тим чи іншим інституціям УНР. Але її завзяття розбивалося на грізних мурах нових ворожих армій.

Не раз сумними очима проводили школярі рідне військо. Та зблискувала в них надія на повернення козацьких лав. «І так два роки приходили, відходили…» Раділи і сумували.

Останній відступ українського війська і уряду в листопаді 1920 року відрізнявся від попередніх. Якщо раніше відходило військо і лише деякі урядовці, то тепер відходила «ціла Україна». Так казали селяни. На цей раз, 14-го та 15 листопада, з Кам’янця-Подільського вже виїжджали всі хто міг.

І не дивно, адже минулого разу більшовики швидко продемонстрували, що помилково залишатися в місті, куди входить Красна армія. Адже для ЧК, її вірної супутниці, було «досить підозри»… А відчуття, що вони тут лише тимчасові господарі, лише підштовхувало «товаришів» до особливої жорстокості. Розстрілювали навіть неповнолітніх. Так загинули юнаки Ю. Приходько, Грищенко, Сакович та інші…

По обіді 15 листопада, не чекаючи кінця робочого дня, Антон Гнатівський, студент Кам’янець-Подільського університету, побіг до свого нерозлучного товариша В., щоб порадитись, як бути далі. По дорозі здибав кількох знайомих.

— Ви ще не поїхали?! — ледь не закричав він. — Чому?! Як же ви можете лишатись?!

Очі Антона розчахнулись від здивування. Раптом він побачив свого товариша.

— Ти до мене? А я до тебе!

Радились, не підозрюючи («бо ж на Північному фронті добре!»), що стежка їхня вже стрімко стелилася на чужину.

Після розмови Гнатівський майнув додому, швидко зібрався. О 6-й вечора, вже з речами, йшов він по Резервуарній. Біля Маріїнської гімназії карбували крок юнаки військової школи та сумно співали «Подай, дівчино, хустину, може, у бою загину».

Їхній спів викликав у Антона сльози. Зійшовшись на мосту з юнаками, далі він вже не міг відірватися від їхньої колони.

Йдучи поруч, минув із ними кілька вулиць. А хлопці співали:

Щоб перемогти смуток, юнаки заспівали веселої.

«Але чи може бути що сумнішого від цієї веселої?!» Коли від журливої хотілось плакати, «то тут мало було тихого плачу, бо ти чув, як ці молоді душі чужим зараз для них веселим співом силкувалися заглушити в собі болючий крик: «Я ж жити хочу!..»

Увечері, отримавши благословення батьків товариша і озброївшись ціпками, друзі вирушили в дорогу. На каланчі в цей час пробило 20-ту годину.

За Довжиком, під лісом, зустріли товаришів, що служили при батареї. Розмова оптимізму не додала…

О четвертій ранку примандрували до Ланцкоруня. Місто було переповнене евакуйованими установами. На вулицях та дворищах — підводи, підводи, підводи… А хати по вінця набиті втікачами.

Тож розляглися на дровах на якомусь подвір’ї.

Та невдовзі холод загнав їх до хати.

На долівці лежало п’ятеро хворих козаків. Господарі, очевидно, не дуже доглядали за ними — тяжкий запах про це свідчив. Незважаючи на ці прикрі обставини, змучені дорогою, товариші за кілька хвилин лежали в ногах у козаків і спали.

По шостій із тяжкими від смороду головами вийшли на свіже повітря, а о 8-й вже йшли дорогою на Городок. Переганяли навантажені підводи, на яких високо сиділи жінки, а з-поміж пакунків виглядали дитячі голови.

— Україна відступає! — гірко казав слідом за селянами Антон.

По обіді 16 листопада промайнула чутка, що в Городку вже більшовики, що краще триматись ближче кордону і направлятись на Гусятин або Сатанів, куди поїхали установи Української Народної Респубілки…

Вже на еміграції Гнатівський довідався, що третина юнаків військової школи, з якими 15 листопада він крокував вулицями Кам’янця-Подільського, «полягла другого дня»… І лише пісня «А серед поля гнеться тополя» звучала в його серці.

1917 року, коли на Батьківщині відбувались визначальні для неї події, Володимир Мордвинів примхою долі опинився на Тереку, серед чужих людей — терських козаків та кавказьких тубільців. Прагнення було одне і виразне: якомога швидше вирватися з Кавказу і повернутися на рідну Україну.

16 лютого 1918 року з Владикавказа почався його шлях на Батьківщину. Їхав потягом через Армавір. Пасажири з тривогою вслухались у громове гуркотіння гармат — десь за обрієм кубанські козаки вели боротьбу проти більшовиків…

Під Ростовом Володимир потрапив «уже в цілком большовицьку зону, і те, що я там бачив, — згадував він, — тяжко описати. Те ганебне знущання над людьми і те безглузде винищення людей людьми, в котрих прокинувся раптом хижий звір, — не може (бути) змальовано (і) найяскравішими фарбами… Та це ще були пуп’янки, тут ще не почувалося того безмежного національного антагонізму, що довелося мені спостерігати пізніше».

Хоч і з труднощами, Володимир все ж дістався Катеринослава. Далі поїзди не ходили: комендант станції пояснив, що біля Знам’янки — бої. Та оскільки на станціях, зокрема і на вокзалі Катеринослава, скупчилися переважно військові, яким «сам дідько був за брата», то їхня рішучість і відкрила дорогу на північ: під прикриттям кулеметів, всупереч волі коменданта, який обіцяв кожного, хто порушить його заборону, розстріляти, потяг рушив на Кременчук.

На Батьківщину Володимир Мордвинів повертався з важким почуттям. Він зауважив, що на більшості станцій, які траплялися по дорозі, військовими комендантами або комісарами майже виключно були «сопливі