Читати книгу - "Спартак, Рафаелло Джованьолі"

Такі були справи, коли претор вирішив вдатися до омани з допомогою жерців. На жаль, до цього засобу частенько вдаються або слабкі духом, або дурисвіти. Користуючись страхом і потребою людей звертатися до надприродних сил, вони намагаються підкорити собі свідомість простого люду і обертають цю покору собі на користь. 4.

По всьому римському табору було оголошено про великі жертвування на честь Юпітера, Марса і Квіріна, які черев авгурів повинні були дати пораду, як врятувати римське військо від близької поразки.

Праворуч од Преторія в римському таборі було місце для жертвоприношення. Там стояв круглий кам'яний жертовник з заглибиною наверху, де запалювали вогонь, і з отвором збоку, через який мали стікати краплі жертвуваного вина. Навколо нього були вкопані в землю жердини, уквітчані гірляндами троянд та інших квітів. Сюди прийшли жерці трьох богів: Юпітера, Марса і Квіріна. Всі троє були в довгих плащах з білої шерсті, сколотих на шиї великою шпилькою, і в гостроверхих шапках теж з білої шерсті. Позаду них стояли авгури, одягнуті в звичайне вбрання жерців, з загнутими жезлами в руках, схожими на кийки нинішніх пастухів. За ними — служки; один з них підводив жертовних тварин до вівтаря і тут їх забивав, другий повинен був випускати кров з дрібних тварин. Обидва були в оторочених знизу шнуром довгих спідницях, що спускалися від попереку до п'ят. Перший підтримував правою рукою сокиру на плечі, другий стискав у руці широкий нагострений кинджал з держаком з слонової кістки. У всіх жерців голови були прикрашені вінками з квітів, а на шиї — стрічки з китицями з червоної та білої шерсті, що спускалися до ніг. Такими ж вінками, стрічками й китицями прикрашали шиї призначених у жертву бугая, вівці й кабана. Молодші служки культу несли дерев'яну довбню, якою жрець спершу мав оглушити бугая, вдаривши його в тім'я, священний пиріг, срібну коробочку з священним фіміамом, срібну чашу, з якої наповнювали кадильницю/ амфору з вином, з якої лили вино на жертовник. Останнім ішов з великою кліткою в руках хранитель священних курей. Процесію замикали флейтисти, які грали під час церемонії. За жерцями йшло все римське військо, за винятком бійців, поставлених для охорони воріт табору, ровів і частоколів.

Коли військо на чолі з претором розташувалося навкруги жертовника, жерці зробили встановлене обмивання, вкинули в кадильниці фіміам, обсипали жертовних тварин борошном і за ритуалом принесли жертву священним пирогом і вином. Потім жрець з допомогою служок підняв голову бугая догори (бо тільки коли приносили жертву підземним богам, голови жертовних тварин повинні були бути опущені), вдарив довбнею по ній, а потім добив сокирою; в той же час інші закололи дрібніших тварин, кров'ю яких незабаром був залитий увесь жертовник. Частину м'яса тут же вкинули у вогонь, що палав у заглибині посеред жертовника. Нутрощі жертв дбайливо склали на особливий бронзовий столик, укріплений на бронзових ніжках і трохи увігнутий посередині.

По закінченні цих маніпуляцій авгури з найсерйознішим виглядом узялися вгадувати по нутрощах майбутнє. Поширення грецької філософії і вчення Епікура серед римської молоді в ті часи уже багатьох відвернули од безглуздої віри в богів і в ще безглуздіше фіглярство жерців. Але у масі простого народу так глибоко вкорінилася віра в богів, що серед тридцяти тисяч хоробрих, звиклих до небезпеки людей, які зібралися навколо жертовника у Фунді, жоден рух, жодне слово не порушили урочистості обряду, що тривав досить довго. Тільки через півтори години авгури змогли оголосити, що всі знамення сприятливі для римлян, бо жодної зловісної плямочки не можна було знайти на нутрощах жертв.

Після цього жерці почали годувати священних курей. їх, мабуть, таки довго морили голодом, бо тільки-но їм кинули зерна, як вони пожадливо накинулися на нього. Це викликало гучні оплески і радісні крики солдатів: у надмірному апетиті курей вони побачили очевидний знак прихильності Юпітера, Марса і Квіріна — знак згоди всієї трійки сприяти римському війську.

Цих щасливих прикмет було досить, щоб піднести бойовий дух темних, марновірних римських солдатів. Одразу ж припинилися скарги й нарікання, відновилися звичайна дисципліна і довір'я до командира. Анфідій Орест вирішив негайно скористатися з доброго настрою легіонів і виконати задумане — з найменшими можливими втратами вирватися з лещат, в які його затиснув Спартак.

На другий день після того, як нутрощі жертв і годування курей провіщали римлянам перемогу, до табору Спартака перебігло п'ятеро дезертирів від римлян. Приведені до вождя гладіаторів, вони всі по-різному розповідали одну й ту саму історію: претор задумав наступної ночі тихо вийти з свого табору, напасти на гладіаторів біля Формій, розгромити табір, прорватися на Кальві і потім укріпитися в Капуї. Свою втечу з римського табору дезертири пояснювали бажанням уникнути загибелі в битві, бо вони були певні, що намір Ореста розіб'ється об залізне кільце оточення.

Спартак з найпильнішою увагою вислухав п'ятьох дезертирів, не зводячи з них допитливого суворого погляду, і поставив їм безліч запитань. Цей погляд гострим клинком проникав у душі дезертирів, бентежив їх: вони не раз плутались у відповідях і говорили не те, що раніше. Потім фракієць надовго замовкнув, схиливши голову на груди, довго міркував, нарешті підвів голову і сказав ніби сам собі.

— Я зрозумів… і… гаразд.

Після цього він наказав одному з контуберналів, які стояли поблизу на Преторії:

— Піди, Флавію, одведи їх до намету й накажи, щоб за ними пильно стежили.

Контубернал вийшов разом з дезертирами.

Спартак покликав до себе командира легіону Артака і, відвівши його від інших командирів та контуберналів, сказав:

— Вони прикидаються дезертирами…

— Та невже? — вражено вигукнув молодий фракієць.

— їх підіслав Анфідій Орест, щоб обдурити мене.

— Можливо!

— Він хоче, щоб я повірив дезертирам, а сам зробить інакше.

— Що саме?

— Ось що: найприродніше і найлогічніше, що в цей час може спробувати Орест, — так зробив би На його місці кожен, — це постаратися прорвати оточення з боку Рима, а не Капуї. Замкнувшись у Капуї з військом, розладнаним і послабленим втратами, неминучими в бою проти кільця наших мечів, він залишить для нас відкритим Лацій, і ми легко зможемо дійти аж до воріт Рима. Отже, він мусить пробиватися до Рима, щоб захистити його від нашого наступу. Рим — основа всіх його дій. Маючи в тилу Рим, він з військом, навіть меншим, ніж тепер, завжди триматиме нас під загрозою нового наступу. Тому