Читати книгу - "Загибель Уранії, Микола Олександрович Дашкієв"

Підлітаючи до озера, Рум припав до віконця ракетоплана і, коли машина, шугнувши вниз, нарешті прорвала хмарну запону над озером Миру, побачив на його поверхні яскраво освітлений прожекторами диск.

— Зоря Надії! — багатозначно промовив пілот ракетоплана, глянувши на Рума.

Не затримуючись ні на мить, Рум помчав з аеродрому до озера. Він здав свої документи комендантові об'єкта, одержав перепустку і разом з кількома новими колегами вийшов на пристань.

Зоря Надії зблизька справляла ще величніше враження. Катери, які сновигали навколо неї, здавались мало не горіховими шкаралупками, а люди біля апаратури на зовнішній поверхні — крихітними комахами.

— Неймовірно! — щиро захоплювався Рум. — Невже ця велетенська брила металу здатна піднятись у повітря?!

— А певно ж! — посміхнувся у відповідь його сусіда. — Стривайте, здається, починають готуватись до пробного підйому.

Справді, люди на поверхні гравітольота заметушились і одне по одному зникли в отворах. В усі боки приснули катери, почали відпливати геть підйомні крани.

Дверцята люків зачинились. На спокійній поверхні озера Миру, виблискуючи в ранкових променях обох Сонць, лежав ідеально відшліфований диск. Він був органічним для цього пейзажу, де так чудово поєднувалась дика незайманість похмурих стрімких скель з довершеною красою прозорих суцільноскляних стін велетенських заводів, що тяглися понад берегом озера. На дзеркальній гладіні кольору щирого золота гравітоліт був мов срібна головка величезної заклепки, яку, здавалося, не зрушити з місця.

Та ось пролунав сигнал сирени, і відразу ж по тому «заклепка» почала повільно підніматись.

Все вище зводився диск. У якусь невловну мить металевий велетень, справжній літаючий острів, опинився в повітрі і повис нерухомо. Він тільки ледь-ледь погойдувався — чи тому, що подимав вітрець, чи тому, що не зовсім злагоджено працювали гравітонні резонатори.

— Неймовірно! — ще раз повторив Рум.

Коли б гравітоліт зараз опирався на полум'я ракетних вибухів, коли б під ним вирувала розбурхана струменями розжарених газів вода, а навколо все аж двигтіло б від оглушливого гуркоту — це здавалося б природним. Але ж тут було зовсім інше. Порушувався логічний зв'язок між явищами: велетенський розмір та, напевно, й вага тіла не відповідали легкості й безшумності його руху. Це було щось незбагненне, дивовижне.

Людина ще до свого народження потрапляє в кайдани всесвітнього тяжіння і не виривається з них навіть після смерті. Оцю найупертішу, найконсервативнішу силу досі можна було тільки компенсувати відцентровою силою обертання штучних супутників навколо планети або обдурити повною покорою: скоритись їй і позбутись ваги на короткий час вільного падіння. Але щоб так за своєю волею і бажанням зробити тіло чи абсолютно невагомим, чи надзвичайно важким — це вже було понад сподівання, перевищувало найдерзновеннішу фантастику.

Гравітоліт недарма мав форму диска: в його центрі були розташовані резонатори — підіймачі всієї споруди, оточені товстелезною суцільною стіною з кільканадцяти шарів бетону, свинцю та спеціальних високотемпературних сплавів. Перемога над силою тяжіння давалась нелегко. Щоб звільнити тіло від всюдисущих гравітонів, треба створити від'ємне речовинне поле надзвичайної потужності. Тільки завдяки тому, що в резонаторах гуготіло страшне полум'я безперервного ядерного розпаду, велетенська брила металу — гравітоліт Зоря Надії міг подолати силу тяжіння планети.

Рум побожно ступив на борт Зорі Надії. Мабуть, якби була змога, він одразу ж кинувся б вивчати потаємну суть процесів у резонаторах і складну апаратуру керування ядерною реакцією. Але йому не довелося навіть оглянути гравітоліт більш-менш докладно. Лишилося дуже мало часу, а Румові треба було підготуватись у першу-ліпшу мить замінити головного пілота споруди.

Приготування до старту закінчувалось. У протилежний бік озера про всяк випадок відвели москітний флот. Забиралися геть з своєю апаратурою кінооператори та репортери телевізійних студій. Годинник башти центральної споруди космодрому показував 29.90. Ще тисяча секунд, і прощай, Пірейє!

Довгим спіральним коридором Рум та перший пілот пройшли до центральної рубки, невеликого круглого залу, накритого прозорим сферичним ковпаком, а звідти — на спостережний майданчик, оточений легенькими металевими поручнями. Незабаром сюди вийшов увесь екіпаж, двісті двадцять сміливців, щоб востаннє глянути на рідну планету і попрощатися з друзями.

За сім хвилин тридцята година. Пролунали мелодійні позивні Союзу Комуністичних Держав. Спалахнув екран на фасаді космопорту. На ньому виткалось рельєфне зображення сивої високочолої людини — Голови Вищої Ради Праці та Оборони.

— Щасти вам, друзі! — сказав він схвильовано. — Людство запам'ятає цю мить назавжди. Вона буде зафіксована не тільки як найвидатніше досягнення творчого розуму. Зоря Надії зводиться над світом у той час, коли йому загрожує найбільша небезпека! Пильнуйте, друзі! І ще раз: щасливої вам путі!

Повільно розплився, зник образ. Пролунав сигнал сирени, і всі неквапно попрямували на свої пости.

До головної рубки керування зайшли троє: капітан корабля — вже немолодий, суворий з виду академік, перший пілот і Рум.

— Усім приготуватись! — пролунало з динаміків.

Це почала діяти головна електронно-обчислювальна споруда гравітольота, його електронний мозок. Тепер людям лишалося тільки контролювати та скеровувати дію апаратури.

— Увага, вмикаються резонатори!

Легенько завібрував корпус металевого велетня, і Рум відчув, що кожна частка його тіла ніби відштовхується від інших, повільно піднімається догори. Це був зовсім не той стан, який охоплював пілота ракетоплана в світі невагомості. Там тіло позбувалося гравітаційної взаємодії швидко, а тут воно немов проціджувалось через якесь невидиме сито. Це було дуже неприємне відчуття, якого хотілося позбутись якнайшвидше.

Рум поглянув ліворуч. Припнуті ременями до низьких зручних крісел, капітан та перший пілот, мабуть, відчували те саме, що й він. Обличчя в обох зосереджені, вкриті дрібними краплинками поту.

— Старт!

Вібрування посилилось. Тепер через усе тіло згори донизу, здавалося, з шаленою швидкістю почали пролітати незліченні крихітні кульки. Вони торкались нервів, лоскотали їх, намагалися потягнути за собою. Кульки виростали, ставали гарячішими, перетворювались на розжарені краплинки, які з'єднувалися в суцільний потік розплавленого металу. Вже не можна було дихати, свідомість паморочилась, зупинялося серце.

І раптом оцей нестерпний стан змінився відчуттям незвичайної легкості, вільності.