Читати книгу - "Сигнали з Всесвіту, Володимир Бабула"

Кулька ніби втратила свою вагу. Вона знижується повільно, як мильна бульбашка.

— Ура-а-а! — лунає в лабораторії. А доктор Заяц біжить до відеофоиу і швидко набирає номер.

— Всесвітня Академія?.. Прошу академіка Хотенкова!

— Ну, які новини? — з'являється на екрані обличчя академіка. — 3 виразу ваших очей бачу, що непогані.

— Так. Вибух атомної бомби в Африці скерував мене на вірний шлях. Я весь час сушив собі голову, чому це мій гравіметр так сильно реагував на вибух. І ось у мене виникла думка… А втім, це занадто складна штука. Розповім пізніше.

— Ну, а результати, результати?

— Моє припущення підтвердилось.

— Я хочу бачити все на власні очі. Приїду до вас негайно.

Не минуло й півгодини, як Хотенков уже в лабораторії Заяца.

— Ну? — запитує він схвильовано, зацікавлено поглядаючи на дивовижну споруду в центрі приміщення.

Заяц замість відповіді бере гостя під руку і веде до конструкції. Очима шукає щось скляне, щоб дослід справив більше враження. Його погляд падає на радіолампу, що лежить на робочому столі. Доктор бере її, кілька секунд тримає над блискучою металевою плитою, потім випускає… і засуває руки до кишень халата.

Радіолампа висить у повітрі майже нерухомо, — в усякому разі, око навіть не помічає, що вона знижується.

Академік Хотенков стежить за цим чудом, затамувавши подих.

Доктор Заяц витягає з ящика стола ще одну металеву кульку і мовчки подає її академіку. Той зважує в руці:

— Свинець!

Заяц забирає кульку, стає на стілець біля конструкції, піднімає предмет якнайвище. Вже хоче випустити кульку з рук, але раптом йому на думку спадає щось інше:

— Прошу, дайте мені драбинку!

Драбинку принесли. Доктор Заяц залізає на її горішній щабель.

— Так… А тепер я покладу кульку в кишеню, і ми спустимось разом! — вигукує він раптом, нахиляється над металевою дошкою конструкції, пускає драбинку… і вільно пливе в повітрі, наче підвішений до невидимого балона з воднем…

— Чи ви хоч усвідомлюєте, що ваш винахід означає революцію в науці? — захоплено вигукнув Хотенков, коли Заяц опустився і став поруч нього. — Відтепер людство може передавати повідомлення з допомогою не тільки електромагнітного, а також і гравітаційного полів! А тому, що гравітація поширюється значно швидше за світло, настільки ж швидший буде й зв'язок на космічних відстанях!

— Думаю, що ви переоцінюєте моє відкриття, — збентежено захищався Заяц. — Поки що успіхи дуже скромні. Не знаю, чи вдасться взагалі поширити вплив гравітації хоч на більш-менш значну відстань…

Академік схопив Заяца за плечі:

— Принцип відкрито, шлях знайдено. Тепер від учених всього світу залежить знайти спосіб, як використати ваше відкриття практично… Дозвольте бути першим, хто має честь привітати вас від щирого серця!

І приятелі обнялися.

А «Стріла» тим часом пливла далі понад берегом незнайомого континенту Кварти. Неприступні прибережні скелі ставали все нижчими, поки поступились місцем вільній піщаній рівнині.

— Пристанемо? — урвав мовчанку Навратіл.

Літак наблизився до самого берега. Його поплавки черкнули по мілині.

— Всім надіти скафандри!

Натиснувши на кнопку, Краус опустив східці. Грубер відімкнув двері і обережно відчинив їх. Навратіл зійшов східцями і став на дно моря. Вода сягала по пояс його скафандра. Слідом за ним вийшли й інші вчені. Тільки Краус зостався в літаку, щоб не лишати його, на всякий випадок, без нагляду.

П'ятеро вчених взялись за руки і швидко пішли вперед. Серця у всіх прискорено билися, груди високо зводились.

Урочиста мить!.. Члени міжзоряної наукової експедиції вперше стали на твердий грунт незнайомої, віддаленої на мільярди кілометрів планети іншої сонячної системи!

Високо над головами п'ятьох учених замайорів під вітром прапор Всесвітньої Академії наук, і люди урочисто заспівали гімн Академії. І не біда, що їх було тільки п'ятеро. Це були представники всього людства Землі, і голос кожного з них, перетворений у електромагнітні коливання портативними радіостанціями скафандрів, летів, не знаючи перепон, над невідомим морем, над пустелями і джунглями, над всією Квартою.

— Друзі, а тепер — за діло! — сказав Навратіл, коли гімн замовк. — Найкраще буде, коли ми розподілимо завдання. Северсон і Мадараш дослідять ще раз склад повітря, а ми з Аленою вивчимо будову і хімічний склад рослин. Незабаром ми будемо повністю залежати від них, — адже не можна чекати, поки наші запаси будуть вичерпані до краю.

Вчені винесли на берег кілька чемоданів з обладнанням і нап'яли тент для захисту від спеки. Алена почала устатковувати невеличку ботанічну лабораторію, а Навратіл, озброєний сумкою, ножицями, ножем та сачком, подався на полювання. Сторожко озираючись, він перейшов піщану рівнину і зупинився біля першого куща заростей, які трохи далі переходили у прадавній ліс.

Насамперед він оглянув через збільшувальне скло дивні квіти рослин. Вони мали форму турецької чалми і висіли на тоненьких ниточках. Листки теж мали незвичайну форму, були товсті й цупкі. Їхня блакитнувато-зелена поверхня, звернена до найбільшого сонця, райдужно блищала, а ніздрювата «підкладка» нагадувала спорангії мухоморів.

Академік поклав до сумки кілька квіток та листок і обережно попрямував у хащі. Зачудовано оглядав він різноманітні низькорослі дерева з величезним лапатим листям, під яким людина могла б вільно сховатись від дощу. І це листя було на кілька сантиметрів завтовшки, а знизу мало такий покрив, як у грибів.

За хвилину сумка Навратіла наповнилась. Він вже хотів повертатись назад, коли це над головою щось задзижчало. В повітрі сновигав якийсь великий жук чи птах, — вид створіння визначити