Читати книгу - "Роксоляна, Осип Фадєєвич Назарук"

чи не буде, чи схоче заплатити за мене, чи не схоче. Написали, підписали, мені відчитали, потому ще до єпископа носили, запечатали і в актах єпископських сховали. А жиди при них мені щось на дорогу таки до рук дали і такі раді були, що страх. Подякувала я всім, ще до храму Божого вступила, на убогих дала, хоч сама я небагата, і в Божу путь пустилася, в далеку дорогу.

Тут відітхнула Настунина мати, перехрестилася, якби вдруге зачинала подорож, і хотіла оповідати дальше. Втім служниці внесли овочі й солодкі сорбети. Низько склонилися і вийшли.

— А маєш ти, Настю, хоч одну нашу дівчину між своєю челяддю? — запитала мати.

— Маю, мамусю, маю. Гапка називається. Приняла я її, коли тут був раз оден випадок.

— Випадок, кажеш? Певно, з тими чорними, вони такі якісь лячні, що аж дивитися страшно.

— Ті чорні люде не страшні, треба лише привикнути до їх вигляду. А випадок тут був, бо де нема випадків? Та про се потому. Маємо часу доволі. Тим часом прошу, покріпіться.

— Не можу ні їсти ні пити, — сказала мати, — поки не докінчу та з свого серця не виллю хоч здебільша те, що я перейшла по дорозі, заки добилася до тебе, доню. Ой перейшла я щось, доню!

Та не пам'ятаючи, що перед хвилькою сказала, зачала прикладати уста до чарки з сорбетом і, помалесенько п'ючи, говорила:

— Добрі тут напитки маєш, аякже… Так пустилася я в Божу путь. Поки нашим краєм їхалося, то ще так, якби вдома був чоловік, хоч і зроду не бачила я тих околиць. Переїхали ми Карпатські гори. Там, дитинко, так смереки пахнуть, аж серце радується. А травиця, як той шовк на тобі, така гарна та мила та зіллям усяким пахуча. А потому в'їхали ми в угорський край і щодалі, то нашої мови все менше і менше було чути. Але гарний то край! Так і видно на нім Божу руку. Але п'ють там, дитинко, п'ють. Ще гірше, як у Польщі. Здовж дороги в тім краю бачила я лиш гульню та забави. Дотанцюються вони до чогось, доню, бо то все таке буває з тими, що забагато танцюють. А жиди всюди як вдома, і всюди своїх знайдуть, і скрізь доступ мають, і всюди розмовляться, з кождим, чи наш, чи поляк, чи мадяр» чи німець, чи турок. Аж дивно.

— А шанували вони вас, мамо, по дорозі?

— Шанували, доню, що правда. Ліпші були, ніж свої не раз бувають. Ніякого зла вони мені не заподіяли, все, що було потрібне, я мала. Тільки раз таки доброго страху наїлася я через них. А було то так: як уже переїхали ми великі рівнини угорські і в'їхали у краї, де твій чоловік царствує, — то, кажеш, він добрий?

— Дуже добрий, мамо. І розумний, і справедливий, і нічого мені не відмовляє. Ліпший вже не може бути.

— Нехай йому Бог здоровля дасть! Шкода лиш, що не християнин, зітхнула. — Отож, як ми вже в'їхали в його царство, то побачила я турецьке войсько з кривими шаблями і такий мене страх зняв, що ну! Оттут, гадаю, лиш голову зрубають, та й по всьому. Хіба на другім світі побачимось. А й жидам, видко було, трохи тряслися руки, як їх вози турки оглядали. Щось вони там їм давали і якось пустили нас далі. Ну, і знов їдемо. Рівнина така, що куди хочеш дивися. А жиди по пару днях кажуть, що до Дунаю вже недалеко. Серце в мені стиснулося, бо то велика вода, недаром про неї у піснях співають.

— А знаєте, мамо, ви вже бачили Дунай, а я ще не бачила. Бо я з іншого боку сюди приїхала. Через море.

— Та море ще більше, як Дунай. Усячину Бог сотворив на тім світі, а всьо чоловік перейде по Божій волі. Отож, доїхали ми до того Дунаю. Ріка то ріка, доню! Та й де тої води тілько набереться, гадаю, що так пливе і пливе, лиш синіє, а другий беріг ледви мерехтить. Гей, гей! А то ще за тою водою кавалок до тебе, кажуть. А як дунайським берегом поїхали ми довший час, бачу, — місто. Замок такий на білих скалах підноситься вгору, що хіба птах туди годен долетіти проти волі тих, що в тім замку старшують. А жиди кажуть, що там сидить турецький намісник, ніби заступник твого чоловіка. Таки так кажуть: «Видите, — кажуть, — у тім замку сидить заступник чоловіка вашої доньки!» А я собі гадаю:

«Аби я того заступника тоді на сім світі побачила, як свого небіжчика мужа, а твого покійного тата, царство йому небесне!..» Але нічого не обзиваюся. Нехай говорять, що хочуть, — гадаю. — Та знаєш, доню, таки мусіла я його побачити, і то в тім високім замку!

— А то як?

— Та так: десь у місті заїхали жиди зі мною до якогось заїзного дому, дали мені кімнатку, а самі пішли за своїми інтересами. Сиджу я й молюся Богу. Нема їх та й нема. Аж десь так з полудня вже було, на другий день, чую — бренькіт Дивлюся вікном, войсько турецьке йде і моїх жидів веде! Вони бліді, трясуться і на моє вікно показують та й щось говорять! На, маєш, гадаю. І задеревіла я. Духу в собі не чую. — Відітхнула, якби ще не видихалася з тодішнього страху, й оповідала далі:

— Входять товпою в хату турецькі жовніри. Але не кричать. Навіть руки до чола і до серця прикладають і голови передо мною схиляють. Доміркувалася я, що жиди мусіли їм наговорити, що я до якоїсь великої пані іду. Та й відітхнула я. А на подвір'я, вже бачу, й віз заїжджає. Така бричка, що й владиці не соромно було б такою їхати. Не знаю, що то буде, і питаю жидів.

А вони кажуть: