Читати книгу - "П’ятнадцятирічний капітан"

Насувається вечір. Караван зупинився. Табір розбили під великими деревами. Узлісся, ніби чагарником, облямоване високою травою.

Учора вночі, зламавши колодки, втекли кілька бранців. Їх упіймали та жорстоко покарали. Сьогодні хавільдари й солдати вартують особливо суворо.

Настала ніч. Довкола голосно рикають леви й завивають гієни. Здалеку чути гучну метушню гіпопотамів. Ймовірно, там озеро чи річка. Незважаючи на втому, я не можу заснути. Думки не дають спокою. Мені здається, що чую рух у високій траві. Мабуть, якийсь хижий звір. Чи насмілиться він увірватися в табір? Дослухаюся. Нічого. Ні, якась тварина пробирається крізь очерет! Я без зброї, але я захищатимуся! Я закричу, покличу на допомогу. Моє життя потрібне місіс Уелдон, моїм товаришам!

Вдивляюся в темряву. Місяця сьогодні немає. Ніч безпросвітно чорна. От серед папірусів блиснуло два вогники — це очі леопарда або гієни. Вони зникли. З’явилися знову…

Трава шарудить. Звір кидається на мене! Я хочу крикнути, підняти тривогу.

На щастя, я втримався від крику.

Не вірю власним очам! Це Дінго! Дінго поруч зі мною?! Милий Дінго! Як він знайшов мене? Який дивний інстинкт! Ні, одним інстинктом не пояснити цієї дивовижної відданості… Дінго облизує мені руки. О славний песику, єдиний мій друже! Виходить, вони не вбили тебе!

Я пещу Дінго. Він готовий загавкати, але я заспокоюю його. Ніхто не повинен знати, що він тут. Нехай іде слідом за караваном. Хто знає, може… Але чому це Дінго так завзято треться шиєю об мої руки? Він начебто говорить мені: «Шукай! Шукай мерщій!» Я шукаю й навпомацки знаходжу щось на ошийнику… Це тоненька очеретина, встромлена в пряжку ошийника, на якому вирізані загадкові букви «С» і «В».

Обережно вивільняю очеретинку. Розламую її! Там записка! Але я не можу прочитати її в такій темряві. Потрібно дочекатися дня… Я хотів би втримати при собі Дінго, але славний пес начебто рветься геть. Він розуміє, що доручення, дане йому, виконано…

Я відпускаю його, і одним стрибком він безшумно зникає в траві. Аби лише він — борони Боже! — не втрапив у пащу лева або гієни!

Дінго, звісно, повернеться до того, хто його послав. Записка, яку все ще не можна прочитати, обпалює мені руки. Хто написав її? Місіс Уелдон? Геркулес? Як відданий пес натрапив на них? Адже ми вважали, що він помер? Що в цій записці? План порятунку чи лише звісточка від дорогих друзів? Що б там не було, але ця подія радісно схвилювала мене. Може, нещастю кінець? Ох, швидше б настав день!

Я жадібно вдивляюся в небо на обрії, підстерігаючи перші промені світанку. Я не можу зімкнути очей. Поодаль як і раніше чути ревіння хижаків. Бідолашний мій Дінго, чи вдалося тобі уникнути зустрічі з ними? Нарешті займається зоря. У тропіках світає швидко. Я згортаюся калачиком, аби непомітно прочитати записку щойно почне світати. Пробую читати… Ще темно, нічого не видно. Нарешті! Я прочитав. Записку написано Геркулесом. Кілька рядків накидано олівцем на клаптику паперу:

«Місіс Уелдон і маленького Джека посадили на китанду. Герріс і Негоро супроводжують їх. З ними пан Бенедикт. Вони випередили караван на три-чотири дні шляху. Мені не вдалося поговорити з ними. Я знайшов Дінго. У Дінго хтось стріляв. Його було поранено, але тепер здоровий. Тримайтеся й сподівайтеся, Діку. Я думаю про вас усіх і втік для того, аби бути вам корисним.

Тож місіс Уелдон та її син живі! Дякувати Богові, що вони не з нами: вони не витримали б цієї тяжкої дороги! Китанда — це гамак, сплетений із сухої трави та підвішений до двох довгих бамбукових жердин. Такі китанди двоє носіїв несуть на плечах. Вони вкриті пологом з легкої тканини. Отже, місіс Уелдон і Джека несуть на китанді. Навіщо вони потрібні Геррісу й Негоро? Ці негідники, мабуть, направлять їх у Казонде. Так, так, безсумнівно.

Я розшукаю їх там! Яку радісну звістку приніс мені славний Дінго! Забуваються страждання останніх днів.

11–15 травня. Караван продовжує свій шлях. З кожним днем бранцям стає все сутужніше й сутужніше… Більшість залишають за собою криваві сліди. Я підрахував, що до Казонде залишилося не менше десяти переходів. Для скількох людей увірветься їхнє стражденне життя, перш ніж ми досягнемо мети? Але я маю дійти живим! Я дійду! Я дійду!

Це жахливо! У каравані є нещасні, у яких все тіло — суцільна кривава рана. Мотузки, якими вони зв’язані, врізаються просто в оголене м’ясо.

Одна матір несе на руках трупик своєї дитини, яка померла вчора від голоду!.. Вона не хоче його залишати!

Дорога за нами всіяна трупами. Епідемія віспи спалахнула з новою силою.

Ми пройшли повз дерево, біля підніжжя якого лежало кілька трупів. Вони були прив’язані до дерева. Це були невільники, з якими за щось розправилися дуже жорстоким способом. Прив’язали їх до дерева й залишили вмирати з голоду.

16–24 травня. Сили мої вичерпуються, але я не дозволю слабкості зламати себе. Я маю дійти. Дощі зовсім припинилися. Переходи під палючим сонцем, які работоргівці називають «тиркеза», з кожним днем стають все нестерпнішими. Наглядачі підганяють нас, а дорога піднімається вгору досить круто.

Учора продиралися крізь зарості «ньясі» — високої та жорсткої трави. Стебла подряпали мені все обличчя, колюче насіння насипалося під подертий одяг і нестерпно жалить шкіру. На щастя, чоботи в мене міцні й ще тримаються.

Хавільдари починають викидати з каравану хворих і слабких: нам загрожує нестача харчів, а солдати й носії бунтуватимуть, якщо їхні пайки уріжуть. Ватажки каравану відіграються на невільниках.

— Тим гірше для них, нехай жеруть одне одного! — сказав начальник.

Деякі молоді, на вигляд здорові невільники раптово падають мертвими. Я згадую, що й