Читати книгу - "Оріноко"

— Чому?

Мандука збентежений глянув на мене:

— Іспанці хотіли скривдити нас. Ми ненавидимо їх. Ну й не втримались.

Я глянув на варраулів:

— Не втрималися?! Ви воїни чи молокососи? Один не втримається, інший бігає на двір, як цуценя… Ви мали наказ не залишати хати!

— Мали, пане! Наша вина, не заперечую! Але… на протязі дня ми чули стільки пострілів, що не могли тут всидіти. Ми хотіли також щось зробити…

— Як дурні! Чи ви не розумієте, що своїм безглуздям могли погубити нас всіх, цілу Серіму!

— Тепер знаємо! Ніколи цього більше не буде, пане!

Незважаючи на все це, мені подобався Мандука і його компанія. У них були відважні серця — не побоялися напасти на сильнішого ворога — і разом з тим у нього був відкритий погляд і він щиро визнавав свою помилку.

— Ти підеш тепер зі мною, — наказав я, — і будеш позбавлений волі, поки не поїдуть іспанці. А всі інші віддайте зброю і залишайтесь тут у хаті. Хто вийде з неї без дозволу, той дістане кулю в лоб.

Я наказав зв'язати руки Мандуці, щоб люди бачили, що це не жарти. Мій наказ був виконаний. Варраули неохоче, зволікаючи, повернули нам зброю. Після цього, залишивши на варті двох воїнів з нашого роду, а також п'ять добровольців з числа серімських утікачів, ми, задоволені, що все так щасливо обійшлося, пішли поспати кілька годин до світанку.

Ніч пройшла спокійно. Минуло вже дві години, як зійшло сонце, а іспанці все ще не вирушали. Довідавшись, що вони й не думають скоро від'їжджати, я пішов у Серіму, щоб дізнатися про причину зволікання виїзду. Я не знав їх сьогоднішнього настрою, а тому вирушив так, як і попереднього дня, зі збройним загоном на чолі з Вагурою і Арнаком, які крокували за моїми плечима.

В Серімі все було без змін. Знову люди трохи бенкетували, деякі сміялися самі до себе, інші лежали в гамаках в тіні хатин або вешталися без діла по майдану. При денному світлі деякі іспанські воїни, а також індійці з племені чайма впізнали у вбитому вночі індійцеві одного з варраулів, яких мали забрати з собою.

Звідси задоволення дона Естебана, якого він не приховував переді мною: остаточно вияснилося, що араваки не брали участі в нічному нападі.

— Я радий, дуже радий! — повторив мені іспанець з солодкою усмішкою, потираючи свої коліна. — І признаюся вашій милості, що я не хотів би залишити Серіму, не висловивши вам свого задоволення. Отже, на доказ моїх щирих почуттів — а ми ж союзники — маю честь подарувати пану і його відважним людям скромний подарунок.

Те, що я чув, здалося мені таким незвичайним, що я аж витріщив очі на дона Естебана, як на якесь диво…

В цій країні в іспанців було звичаєм брати і грабувати, але тільки нічого не давати. Але слух мене не підводив, а ввічливий бородач докладно виклав свій гідний подиву намір.

— Хочу подарувати вам мішок повсті, що у мене залишилася. Мені буде дуже приємно, якщо пан не відмовиться прийняти цей скромний подарунок.

— Повсті? Попони?

— Так, попони.

В цьому жаркому кліматі і в наших лісових умовах ця річ була непотрібна, і я виразно висловив своє здивування: нам добре служили мати, плетені з рослинних волокон.

— Якщо ваша милість такий щедрий, — засміявся я, — то дай нам кілька рушниць і пороху — це більш придасться нам проти акавоїв. Але повсті?

— Зайвих рушниць і пороху у мене немає, — відповів він сухо, — тому дарую те, що можу. І прошу прийняти.

Мої застереження, може, не дуже ввічливі, але справедливі, враз зіпсували йому настрій так, що я аж здивувався. З підкреслення, з яким він вимовив це «прошу прийняти», я відразу догадався, що він дуже зацікавлений в тому, щоб дати нам цю повсть. Але яка в цьому користь? І чому він так настирливо дарував їх? Я глянув йому уважно в очі, але побачив у них стільки холодної суворості, навіть ворожої, затаєної люті, що у мене аж мурашки побігли по спині.

«Що це за дивна людина?! — промайнуло у мене в голові. — Що він задумав?»

А може, все це мені тільки здалося?

Коли я зручно всівся собі на стільці, закинувши ногу на ногу, і з руками, сплетеними на колінах, почуваючи себе у повній безпеці під захистом щитів загону Вагури і пильності Арнака, мої думки полинули в далеке минуле, в часи мого дитинства. На хвилину перед моїми очима стали події, які тоді наробили багато галасу на моїй північній батьківщині.

В ті часи біля ферми мого батька в одній з долин в Аллеганах жили кілька десятків індійських родин, недобитків винищеного півстоліття тому племені Сусквеганни. Вони спокійно мешкали у своєму затишному місці і білому населенню не докучали. А тому і їм дали спокій, а часом навіть де в чому допомагали. В свій час їм вислали кілька старих попон. І не описати здивування довколишніх фермерів, коли незабаром виникла смертельна епідемія і за кілька тижнів усі до одного діти вимерли. За ознаками хвороби це був кір. Для нас це була не страшна хвороба, хоч і заразна, але, як виявилось, дуже грізна була вона для індійців. І фермери зрозуміли, що заразу, напевно, перенесли подаровані індійцям попони, бо незадовго до цього вони служили білим, які були хворі на кір. Коли чутка про це розійшлася по англійських колоніях, багато було таких, що пропонували вжити цей спосіб для знищення непідкорених ще досі індійських племен, які дуже шкодили нашим людям у районі західних країн.

Мені було цікаво, чи знали про це в іспанських колоніях, а якщо так, то невже ці люди зовсім втратили совість, вживаючи такі пекельні заходи для знищення людського життя? Який страшний холод ішов з очей лона Естебана! Мене брав жах перед загрозою небаченої небезпеки. Я вирішив бути обережним.

— Прошу вибачення, доне Естебане! — заявив я рішуче. — Мені