Читати книгу - "Війни художників"

ваше основне завдання, до вас особисте прохання Меркулова — збір інформації про Гітлера. І як про художника. І як про особистість — звички, друзі, захоплення, особисте життя. Наприклад, про його контакти з жінками не можна знайти жодної публікації в газетах. На відміну від, скажімо, Англії і Франції, Німеччина сьогодні дуже закрита країна.

«Утім, як і СРСР», — подумав Гущенко.

Вийшовши від Фітіна, Гущенко у коридорі зіштовхнувся із «червоним графом» Олексієм Ігнатьєвим — 62-річним високим вусанем у білому кітелі з обличчям у глибоких зморшках.

«Червоний граф» був саме тією людиною, якій Гущенко завдячував своїм провалом у Франції. Саме з графом Ігнатьєвим він працював кілька останніх років по добуванню секретної інформації для Контори.

У минулому Олексій Ігнатьєв був сином київського генерал-губернатора. Жив у Франції, займався замовленням військової техніки для Росії. Після Жовтневого перевороту генерал-майор Олексій Ігнатьєв залишався у Франції, ще якийсь час користувався державними грошима, розважався, пив, жив у розкішному особняку на набережній Бурбонів.

У 1925 році, в обмін на громадянство, генерал передав радянському повпреду Красіну кошти, що належали Росії (225 мільйонів рублів золотом) і були вкладені на ім’я Ігнатьєва у «Банк де Франс». Він єдиний мав право підпису на їх отримання.

В емігрантському середовищі, яке теж мало надії на ці гроші, Ігнатьєв був оголошений зрадником. Мати відлучила його від дому і навіть заборонила приходити на її похорон, а рідний брат у нього стріляв, але не влучив.

Після цього люди Красіна попросили його з особняка на набережній Бурбонів, і якийсь час Ігнатьєв вів жебрацьке існування в Парижі, поки не запропонував свої послуги радянській розвідці й заходився нелегально скуповувати документацію на найновіше французьке озброєння. Граф передавав Гущенкові завдання Іноземного відділу НКВС і гроші. Та саме Гущенкові зазвичай діставалася найнебезпечніша робота. Віддати гроші й отримати товар. У 1936 році, ледь не загримівши за ґрати, разом з Гущенком Ігнатьєв утік із Франції в СРСР.

«Червоний граф» узяв Гущенка за лікоть і відвів убік. Із часу їх останньої зустрічі граф помітно постарів. Потьмянів паризький лоск, спина округлилася, обличчя посіріло. Франтуватий костюм паризького буржуа, який він колись носив у Парижі, пасував йому значно більше, ніж нинішній напіввійськовий френч.

— Бідую, Миколо Петровичу. — гірко сказав Ігнатьєв. — Немає грошей. Немає ні на що! Контора не дбає про своїх людей! Ось, ледь вибив пропуск на харчування у спецїдальні НКВС. Не живу, а животію. Дружина погрожує, що піде від мене. Мені доручили займатися видавництвом, завідую кафедрою. Людині з моїм досвідом! Видаю патріотичну поезію. Павла Когана! Продекламував:

Но мы еще дойдем до Ганга, Но мы еще умрем в боях, Чтоб от Японии до Англии Сияла Родина моя.

Гущенко співчутливо посміхнувся. Розвів руками: що зробиш — таке життя. А «червоний граф» не вгавав:

— Мені це вже в печінках сидить! Я ще не старий! Моя стихія — дипломатія і розвідка. Нині люди не ті. Ні! Не ті! Не цінують професіоналів! Ось оббиваю пороги, випрошую місце військового аташе. Будь-де. Хоч в Африці. У Марокко чи Єгипті. Я з моїм військовим досвідом друкую плакати! Ідіотизм! — Ігнатьєв дістав хустинку і гучно висякався. — Ось нежить не можу вилікувати. В аптеці немає нормальних ліків. У будь-якій паризькій аптеці є краплі від нежитю. По дві краплі в ніздрю — і ти видужав. А вони думають, що самим лише патріотизмом виграють війну! Повірте, Миколо, наступна війна буде війною двигунів. А ми друкуємо плакати…

Ігнатьєв махнув рукою, шморгнув носом. Пильно глянув на Гущенка. Той стенув плечима. Він не збирався ні співчувати, ні підтримувати «червоного графа». Хоча б тому, що не знав — чи випадкова ця зустріч, чи Ігнатьєва послав той-таки Фітін, аби ще раз перевірити його, Гущенка. Він укотре картинно розвів руками. Мовляв, нічим не можу допомогти, і попрощався.

Площа з пам’ятником Дзержинському зустріла Гущенка яскравим весняним сонцем, дзеленчанням трамваїв і гудками автівок. Тут, за дверима Контори, був інший світ. Світ весни і радості. Позаду, за вбраними у граніт стінами, залишився світ катів, убивць і шпигунів.

У світі весни і радості, піонерів у червоних галстуках, яскравих трамваїв і сонячних зайчиків, той інший світ здавався нереальним. Чиєюсь дурною вигадкою.

Гущенко сів у тролейбус і за півгодини був поряд із домом. Вийшов зупинкою раніше, аби подихати свіжим повітрям і дещо обдумати.

Пішов через парк.

Величезний натовп. Музика. Що це? Ага — над входом транспарант «День фізкультурника». Скрізь прапори. На одній алеї стоїть гіпсовий Ленін. На іншій — кращий друг усіх фізкультурників бронзовий Сталін. Наче святі. Або боги. Натовп поклоняється богам! Один — живий бог. Другий — мертвий. Але не похований! Вбрані лише у майки і спортивні труси, грудасті, з товстими ляжками й округлими задами фізкультурниці, синхронно робили вправи. Щонайменше сотня фізкультурниць. Під звуки пісні, яку виконував чималий, осіб на п’ятдесят, хор.

Хочется всей необъятной страной Сталину крикнуть: «Спасибо, родной, Долгие годы живи, не болей!» Жить стало лучше. Жить стало веселей!

Сталін сказав: «Жить стало лучше, жить стало веселей». Його вислів підхопила вся країна. Слова Сталіна вставляють у пісні та вірші! Справді, жити стало веселіше! А от чи краще… Деякі художники, письменники і композитори, яких він знав, жили добре. То була плата за те, що славили вождя й епоху. Саме для тих, хто любив і невтомно славив вождя, були спеціальні санаторії й лікарні.