Читати книгу - "Талановитий містер Ріплі"

будинку гондолою. Задні двері чотирнадцять футів заввишки, вбудовані в такої ж висоти стіну, що оточувала будинок, вели до невеликого саду, трохи занедбаного, але досі квітучого, у якому росли дві покручені оливи та стояла купальня для птахів у формі старовинної на вигляд статуї оголеного хлопчика, який тримав у руках широку мілку посудину. То був типовий садок венеційського палаццо. Трохи занехаяний, він, безперечно, потребував відновлення, якого, утім, навряд чи коли-небудь дочекається, та, попри це, не втратив своєї особливої краси, адже його заклали більше ніж дві сотні років тому. Внутрішнє облаштування будинку відповідало Томовому уявленню про помешкання інтелігентного холостяка, ну, принаймні у Венеції: внизу ошатне фойє та інші кімнати були вкриті чорно-білою мармуровою плиткою, що нагадувала шахівницю, нагорі підлогу було викладено біло-рожевим мармуром. А меблі зовсім не скидалися на меблі, а радше нагадували матеріальне втілення ренесансної музики, зіграної на гобоях, флейтах та альтах. У нього були служники — Анна й Уґо — молода італійська пара, яка раніше теж служила в американця і добре знала різницю між «Кривавою Мері» та crѐme de menthe frappe[90]. Вони натирали до блиску різьблені поверхні гардеробів, скринь і стільців, доки ті не відбивали відображення будь-кого, хто підходив до них, ніби то були не меблі, а дзеркала. Чи не єдиною більш-менш осучасненою кімнатою була ванна. У спальні Тома стояло велетенське широке ліжко. Він прикрасив спальню кількома картинами з панорамами Неаполя від 1540 до 1880 року, які знайшов у якійсь антикварній крамниці. Він більше тижня ретельно декорував свій будинок. Тепер він не сумнівався у власному смаку, як це було в Римі, коли він обставляв квартиру. Він, як ніколи, почувався упевненим у власних силах.

Самовпевненість навіть спонукала його написати листа тітці Дотті — у спокійній і лагідній манері, до якої він раніше не міг чи не хотів удаватися. Він поцікавився її квітучим здоров’ям, запитав про її бридких бостонських друзів і пояснив, чим йому так сподобалась Європа й чому він має намір якийсь час тут пожити. Він описав це так пишномовно, що зробив собі копію того абзацу та сховав до шухляди, на згадку. Він написав того натхненного листа одного погожого ранку, коли після сніданку сидів у своїй спальні в новому шовковому халаті, якого пошили на замовлення у Венеції, й визирав у вікно, милуючись Ґранд-каналом, Годинниковою вежею та площею Святого Марка по той бік каналу. Закінчивши листа, він заварив собі кави й на друкарській машинці Дікі узявся складати заповіт Дікі, у якому відписував собі його щомісячні доходи й заощадження у різних банках. Підписав його іменем Герберта Річарда Ґрінліфа-молодшого й вирішив не зазначати жодних свідків. Хтозна, може, банк або містер Ґрінліф вимагатимуть від нього показати їм того свідка. Йому спадало на думку написати яке-небудь італійське ім’я і видати його за свідка, якого Дікі буцімто запросив до себе в Римі, щоб той засвідчив його заповіт, але потім відкинув таку ідею. Він вирішив ризикнути й залишити заповіт без свідків. До того ж друкарська машинка Дікі вже давно потребувала ремонту та друкувала з таким помарками, які можна було впізнати з такою ж легкістю, як особистий почерк, а він чув, що власноруч підписані заповіти не потребують підпису свідків. А підпис вийшов незлецький — точнісінько такий же тоненький та витіюватий, як у паспорті Дікі. Перед тим як підписати заповіт, Том десь півгодини практикувався, потім дав руці трохи перепочити, тоді підписався на шматку паперу й одразу ж на заповіті. Нехай тільки спробують сказати, що підпис на заповіті Дікі підроблено! Том встромив конверт у машинку, надрукував «Тим, кого це стосується» і зазначив, що його заборонено відкривати до червня цього року. Заховав конверт до бічної кишені своєї валізи, ніби носив його там уже давно й ненароком не помітив, коли після переїзду до будинку витягав звідти свої речі. Тоді сховав друкарську машинку до футляра, спустився з нею і вкинув її до невеличкої бухти, утвореної водами каналу, що тулилася до стіни його саду й була такою вузькою, що не пройшов би навіть маленький човник. Він з радістю позбувся тієї машинки, хоч до останнього часу ніяк не хотів із нею розлучатися. Мабуть, підсвідомо він знав, що коли-небудь напише той заповіт чи ще якийсь важливий документ, тому й тримав її у себе.

Том, як і належало занепокоєному другові, слідкував за всіма новинами про справи Ґрінліфа та Майлза, які публікували італійські газети та паризьке видання «Геральд-Трибюн». Наприкінці березня у газетах з’явилися версії про те, що Дікі може бути мертвий, що його могли вбити той чи ті, хто підробляв його підпис. Одна з римських газет надрукувала припущення неаполітанського експерта, який казав, що підпис Дікі на листі з Палермо, у якому він заявляв про справжність своїх підписів на чеках, теж підроблений. Інші експерти, проте, його не підтримували. А якийсь полісмен, не Роверіні, припустив, що злочинець чи злочинці були «дуже близькими» з Ґрінліфом і тому мали доступ до його листів, зокрема банківських, і мали нахабність відповідати замість нього. «Та найбільша таємниця не в тому, — цитували слова офіцера, — хто підробив підпис, а як йому вдалося це зробити, оскільки швейцар готелю віддавав листа особисто в руки синьйорові Ґрінліфу. Швейцар також стверджує, що в Палермо синьйор Ґрінліф завжди був сам…»

Вони кружляли навколо розгадки, та ніяк не могли її второпати. Однак після прочитаного Тома кілька хвилин трусило. Їм залишалося зробити один-єдиний крок, і хтозна, може, котрийсь із поліцейських не сьогодні-завтра його зробить? А може, вони вже все зрозуміли та просто намагалися задурити йому голову? Лейтенант Роверіні ледь не через день надсилав йому повідомлення, тримаючи в курсі всіх новин у справі Дікі, а зовсім скоро, з усіма доказами на руках, може зненацька схопити його.

У Тома виникло відчуття, що за ним стежать, особливо тоді, коли він йшов довгим і вузеньким провулком, що вів до дверей його саду. Віа Сан-Спірідіоне була всього лиш щілиною між стінами будинків, без крамниць, і так скупо освітлювалась, що заледве можна було розгледіти дорогу. Уздовж вулички тягнулися самі лише фасади з характерними для італійських будинків високими та міцними брамами урівень зі стінами.