Читати книгу - "Історія без міфів. Бесіди з історії української державності"

Гостра ідеологічна боротьба навколо України розгортається в 60–х роках XIX ст. Це був час, коли кріпосництво доживало свої останні роки. Криза феодального рабства викликала до життя нову хвилю таємних революційних гуртків та організацій у Російській імперії, в тому числі і в Україні.

Однією з найбільших таких організацій, що виникло 1856 року на чолі з Яковом Бекманом, Петром Завадським, Митрофаном Муравським, Петром Єфименком, було Харківське таємне товариство в середовищі студентів університету. Після викриття цього товариства воно продовжило роботу в Києві до 1860 р. Це Харківсько–Київське таємне товариство, створене студентами, вихідцями із різночинної інтелігенції та дрібного дворянства, започаткувало новий період у визвольній боротьбі в Російській імперії — період різночинної інтелігенції. Головні засади його діяльності: знищення кріпацтва, демократична перебудова суспільства, повалення самодержавства, створення республіканського управління, право українців на національний розвиток. У пізніших подібних організаціях всеросійського характеру, що діяли і в Україні, право на національний розвиток народів поступово деформується і зникає зовсім. Це товариство поширювало заборонені політично–публіцистичні твори, створювало й поширювало революційні листівки, спрямовані проти уряду і самодержавного правління, а також рукописні студентські журнали “Свободное слово” і “Гласность”. Учасники товариства очолили навесні 1858 року студентські заворушення у Харківському університеті, взяли участь в організації у Києві та в інших містах недільних шкіл для дітей міської бідноти. Цей почин переріс у всеросійський демократичний просвітницький рух. Харків’яни встановили тісні зв’язки з нелегальними організаціями Петербурга, Москви, Казані, Дерпта та інших міст Росії.

Після арештів членів товариства деякі з них, після звільнення, стали активними діячами нових організацій — громад.

Значне місце в розвитку політичної діяльності інтелігенції в Росії відіграє петербурзька організація “Земля і воля” (1862–1863), що перебувала під ідейним впливом відомих російських демократів, зокрема М. Чернишевського та О. Герцена. Свій вплив ця організація поширює й на Україну. У програмних документах ця організація, як і інші російські гуртки, на перший план висувала політичну демократично–республіканську перебудову суспільства в єдиній Російській державі, ігноруючи права націй і народів на їхнє суверенне державницьке існування. Таке право вони визнавали лише за поляками.

Одночасно в Україні посилюється й третя течія у визвольній боротьбі — польський визвольний рух, який захопив шляхетсько–панське населення Правобережної України.

Польські організації знову вели енергійну підготовку до збройного повстання проти російського самодержавства, за відновлення Польської держави в межах 1772 р.— тобто в межах так званої історичної Польщі (до її поділів) — “від моря до моря”. В Україні створюються досить численні й дієві польські організації. Керівний підпільний центр повстання “Центральний комітет”, що був створений у Варшаві, організовує свої відділення в Україні — на Київщині, на Поділлі, на Волині, де жило чимало польського панства. Адже відомо, що на Поділлі 90 %, на Волині й на Київщині більше 80 % землі належало польським панам.

Значна кількість таємних організацій створюється серед польської молоді, зокрема серед студентства Київського університету, де більше 80 % було представниками польської національності. Найбільшими польськими таємними товариствами наприкінці 50–х — на початку 60–х років були “Тройніцький союз”, “Центральний комітет на Русі”, згодом був навіть “диктатор на Русі” (ним був А. Юр’євич). Так зване “Шкільне товариство”, яке мало на меті залучити до польського руху українське населення. Невдача повстання 1830 року змусила польських ідеологів звернути увагу на українське населення. Тепер при маєтках польських панів, при костьолах створювались нелегальні школи для дітей українських селян, в яких навчали польські вчителі, студенти за спеціально виданими польськими підручниками, це були так звані елементаж (букварі). Звичайно, навчали польською мовою і в тому дусі, що український народ не є самостійним державницьким народом, що він є відгалуженням польської нації, як, скажімо, мазовшани, малополяни чи великополяни. Тому українці мають підтримати повстання поляків за відновлення Польщі.

Це призвело до того, що українська студентська молодь, якої було небагато в Київському університеті, почала гуртуватися в свої таємні гуртки. В 1859–1860 рр. у Київському університеті українська молодь включається в національно–просвітницьку діяльність створюючи для міської молоді недільні школи. Ця молодь об’єднується у велику організацію, яка називалась “Громадою”. Громадівці 60–х років докладають багато зусиль, спрямованих проти полонізаторської діяльності таємних польських організацій, відстоюючи в статтях, популярних книжечках, у виступах самобутність українського народу, його історії, культури, мови, літератури.

До громадівців Києва приєднуються й інші подібні організації молоді та української інтелігенції. На чолі цього просвітницького руху стала петербурзька “Громада”, що складалась із колишніх кирило–мефодіївців, а нині — видатних діячів культури: М. Костомарова, П. Куліша, Т. Шевченка, В. Білозерського та ряду українських меценатів. Після повернення із заслань за участь у Кирило–Мефодіївському братстві вони організували в Петербурзі видання першого українського журналу “Основа” (в ньому частина статей друкувалася і російською мовою). Навколо цього журналу об’єднувалися всі українці Петербурга. Ця “Громада”, крім того, видала для дітей ряд українських підручників, творів Т. Шевченка, Марка Вовчка, Л. Глібова тощо. Такі громади діяли у Полтаві, Чернігові, Харкові. Вони поширювали в народі дешеві українські видання, створювали хори, народні театри, періодичні видання.

Ця просвітницька діяльність українців сприяла розвиткові самосвідомості в середовищі простого люду. Польські діячі визвольного руху були роздратовані. Вони розуміли, що під впливом громадівців українське населення не підтримає їхнє збройне повстання за “історичну Польщу”. Національне відродження українців не відповідало інтересам націоналістично настроєних ідеологів “історичної” Польщі. Не відповідало воно і російським урядовим інтересам, адже імперська політика робила все, щоб зробити українців великоросами, а не осібною нацією.

Через те в періодичній пресі розпочинається гучна полеміка між ідейними натхненниками самобутності українців, російськими публіцистами і теоретиками Польщі “від моря до моря”. Кому має належати Україна — Польщі, Росії чи лише своєму народові? У полеміку включаються журнали “Основа”, “Современник”, російські слов’янофіли з їхнім журналом “День”, численні польські періодичні видання. Приєднується