Читати книгу - "Вулик"

— Ні, чого б це я мала його знати?

Хуліта ховає фото дона Обдуліо й записку, де незграбним почерком якоїсь служниці виведено: «Ти його знаєш, пташко?»

...............................................

Зустрівшись зі своїм хлопцем, Хуліта каже:

— Дивись, що мені прислали поштою.

— Це ж той небіжчик!

— Авжеж, той самий.

Вентура хвилину мовчить, його лице набирає змовницького виразу.

— Дай-но його мені, я знаю, що з тим робити.

— Бери.

Вентура злегка стискає Хуліті руку.

— Слухай, знаєш, що я тобі скажу?

— Що?

— Нам краще змінити гніздечко, пошукати іншу халупу, це все видається мені підозріливим.

— Мені також. Учора я зустріла на сходах батька.

— Він тебе бачив?

— Звісно!

— І що ти йому сказала?

— Нічого, що фотографувалася.

Вентура замислюється.

— Вдома ти не помітила нічого такого?

— Ні, поки що нічого.

................................................

Незадовго до зустрічі з Хулітою Вентура здибався на вулиці Лучани з доньєю Селією.

— Мої вітання, доньє Селіє!

— Здрастуйте, сеньйоре Агуадо! Слухайте, вас мені сам Бог послав. Добре, що я вас зустріла, бо маю сказати вам дещо важливе.

— Мені?

— Так, бо це вас стосується. Нехай я втрачу гарного клієнта, але нічого не вдієш. Знаєте, я не хочу скандалів. Вам із вашою дівчиною треба пильнувати. До мене ходить її батько.

— Направду?

— Присягаюсь.

— Але ж...

— Будьте певні, це я вам кажу!

— Що ж, гаразд... Щиро дякую!

.................................................

Добрі люди вже повечеряли.

Вентура щойно склав коротенького листа і тепер надписує конверт: «Сеньйорові Роке Мойсесу, вулиця Гарценбуша, 57, місцевий».

У надрукованому на машинці листі мовиться:

Вельмишановний сеньйоре!

Посилаю вам фото, яке в долині Йосафата може свідчити проти вас. Будьте обережні й не легковажте, це може бути небезпечно. Сотні очей стежать за вами, і не одна рука, не вагаючись, стисне вам горлянку. Стережіться: нам відомо, за кого ви голосували в тридцять шостому році.

Лист без підпису.

Коли дон Роке його отримає, то набереться страху. Дона Обдуліо він навряд чи запам’ятав, однак лист, безперечно, його нажахає.

«Це, мабуть, справа рук масонів,— вирішить він,— тут є всі ознаки, а фото вклали, щоб відвернути увагу. Цікаво, хто цей бідолаха з лицем небіжчика, померлого років тридцять тому?»

Донья Асунсьйон, матір Пакіти, розповідає, як пощастило її дочці, доньї Хуані Ентрені, вдові Сисемона, пенсіонерці, котра мешкає в тому самому домі, що й дон Ібрагім і де донедавна жила бідолашна донья Марго.

Донья Хуана Ентрена натомість переповідає доньї Асунсьйон усі подробиці про трагічну смерть матері сеньйора Суареса на прізвисько Споглядачка.

Донья Асунсьйон і донья Хуана, можна сказати, давні приятельки, вони познайомилися під час громадянської війни, коли їх евакуювали до Валенсії й обидві опинилися в одній вантажівці.

— Ох, люба! Я просто в захваті! Коли отримала звістку, що дружина залицяльника моєї Пакіти переставилася, я мало не збожеволіла від радості. Нехай Господь мені простить, я ніколи нікому не бажала зла, але ця жінка затьмарювала щастя моєї дочки.

Донья Хуана, втупившись у підлогу, повертається до своєї теми — вбивства доньї Марго.

— Рушником! Але за яким правом? Рушником! Така неповага до старої жінки! Убивця задушив її рушником, мов курча. А в руку їй уклав квітку. Очі в бідолашної були широко розплющені, подейкують, вона скидалася на сову; сама я не зважилася піти подивитися на неї, мене такі речі дуже вражають.

— Не знаю достеменно, але нюхом чую, що тут не обійшлося без