Читати книгу - "Політ ворона. Доля отамана"

Розказав і про те, що там коїлось:

– Уже третій місяць, як прийшли сюди білі окупанти. Тоді ми думали, що вони інші, тепер точно можу сказати: від червоних нічим не відрізняються, грабують так само, як і більшовицькі виродки. Шкода тільки, бо зустрічали їх люди без страху. Чи не забулися «черезвичайки», чи просто від безсилля опустили руки, а може, подумали, що гірше вже бути не може. Тут якраз жнива починалися, тож надіялись, що Денікін почне саме з земельного питання. Воно й не дивно, бо селяни хотіли, щоб він закріпив за ними той земельний розподіл, який уже стався, до того ж пробачив усі попередні гріхи. Якби так зробив, вони б його підтримали, ще й червоних вигнати допомогли б. Повірили йому й тоді, коли на ліхтарях центральної вулиці почав вішати чекістів та червоних комісарів. Хай Бог простить, але і я ходив дивитися, після чого теж думав, що він наведе лад. Лишалась надія навіть тоді, коли той генерал видав наказ: третину врожаю віддати панам, а п’ятдесят пудів зерна з кожної десятини – на їхню армію. А вже як повідомив, що вся земля і маєтки повертаються власникам, знову напав відчай. І з грабунками не довго терпіли – з тиждень і не більше, після чого всі наші, хто раніше сховався від радянської мобілізації, подалися в різні боки: одні до повстанців, інші до червоних партизанів, аби й цього окупанта вигнати. Чекали й «батька» Махна, правда, багато хто чекає його й зараз, бо він нічого не забирає у простих людей. Козацький лад хоче встановити, аби селяни самі господарювали і самі вирішували. Хіба це погано? А те, що він якийсь анархіст, дурниці. На його території, кажуть, у селян голоду не буває. А в нас, якщо білі все вивезуть, знову люди пухнутимуть, як і навесні. І що з того, що жито та пшениця в цьому році вродили, як ніколи?

Не перебивав його Григорій, мовчки вислухав і повірив кожному слову, бо й самому багато разів доводилось бачити ті великі злодіяння, які породжує війна. До всього почутого йому ще й про прифронтову зону хотілося додати. Щоправда, тепер і простий люд знав, що це за ненажерлива потвора. Від неї хочеться втекти якомога далі, хоча мало хто від того страху може покинути своє нажите, частіше навпаки – захищатиме його навіть ціною свого життя. У тій живій чорній смузі – суцільний грабіж, який, мов вихор, умить перетворює все на хаос: озвірілі вояки тягнуть, що тільки бачать, а коли й того мало, чкурнуть у глибокий тил противника, аби привезти звідти подарунки рідним та родичам – багато грошей, дорогі ікони та коштовності. Не омине ненажерлива потвора і жодного інтендантського складу, який мав забезпечувати Червону армію, або ще царську, й під виглядом військових вантажів, не спиняючись, відправлятиме звідти величезну кількістю вагонів з одягом і взуттям, зерном і цукром, десятками тисяч пудів вугілля, коксу, заліза і навіть верстатів та цілих заводів, аби в Ростові чи своїй білогвардійській столиці – Новочеркеську перетворити все на гроші, бо війна і грабунок споконвіку були найбільш прибутковим заняттям.

«Як швидко все змінюється, тільки одне другого не краще», – роздумував про ті події Гриць. Їхав не поспішаючи, аби кінь не стукав копитами об суху землю, адже навколо стояла тиша. Наближаючись до Цареборисова, планував одразу заскочити додому, посидіти за одним столом зі своїми рідними, але незчувся, коли й повернув на ту вулицю, де жила Ксанка. Та навіть біля її двору не збирався спинятися. «Не той час, щоб їздити на побачення з дівчиною, – так стверджував його внутрішній голос. – Нехай пізніше, – відкладав на якийсь час, коли очі, знай, зиркали на її хату. – Ось повернуся з бойового відрядження, тоді й побачимось», – надумав поставити крапку, коли ноги вже зібралися зіскочити з коня. Може б, і поїхав далі, та рипнули двері й вона з’явилась на порозі. Мабуть, не вірила своїм очам, бо ні кроку з місця…

– Ксанко, це я! – озвався, більше не роздумуючи. – Невже не вгадала?

За мить вона вже була поряд. У легкому платтячку та з розпущеним волоссям була схожа на казкову фею, яка літає в повітрі і спить у квітці, закрившись пелюстками. Та коли її довгі білі руки обвили його шию, а худенькі плечі притислися до його грудей, він відчув, що вона земна. Цілував її щоки, лоба, волосся, яке пахло любистком, потім губи, солодших від яких не було ніде. Здавалося, і світ спинився, бо ні кінь не форкав, ні собака не гавкнув, лише зорі блимали на темному небі.

– У мене є час лише до ранку, потім знову невідомо коли побачимось, – шепотів їй на вухо.

– То бери мене з собою, ти ж їдеш у свій ліс? – тут просилася, тут вже й засоромилась, навіть нагнула голову.

– Але… зараз… це небезпечно… – здається, й він не був до того готовий. – Там привиди… Вночі вони всіх лякають: то між деревами ходять, то під землею стогнуть, а то й хрестів білих наставлять на галявині, – сам не розумів, навіщо він усе те говорить, хоча частина правди в тому була.

– Мені з тобою не страшно, – умостившись позаду, вона вчепилася за його одяг.

І невдовзі їх зустрічав ліс та майже безлюдна база повстанців. «Усі подалися за махновцями руйнувати денікінське запілля», – доповіла охорона. На їхнє щастя, ще був гарячим козацький куліш, який зазвичай варили ввечері, тож наївшись досхочу, вони удвох бродили місячними лісовими доріжками. І не було слів цього вечора, самі поцілунки, неначе вони вже все сказали одне одному.

– Я всю дорогу мріяв скупатися, поки вода ще тепла, – усе відтягував, але нарешті зізнався.

Поглядав на своє улюблене озеро, в яке хотілося пірнути з головою, а потім вийти звідти неначе з крилами, залишивши у воді все, що, немов багнюка, налипло на його тіло.

– Я далеко не плаватиму, а ти сиди ось на цьому місці, – посадив її на сухий пень. – Тільки дивись, щоб тебе ніхто не вкрав, – наказував усміхаючись.

Сам роздягнувся оддалік, тихо зайшов і пропав, навіть голови над водою не знайти. Та коли Ксанка стала наближатися до берега, його очі одразу її побачили, після того слідкували, як вона боязко підійшла до його речей, як