Читати книгу - "Сюрпризи долі"

У той момент пригадалося мені багато справ, які залишилися незакінченими. Хто ж їх завершить? Про них знала дише моя мудра душа, а недолугий розум, відчуваючи кінець, спазматично схопився за соломинку. Я про все тобі детально розповім, а зараз не хочу забігати наперед.

Повертаюся до «Омфалу» і його слави. Головне, сотворити міф, тоді багатьом захочеться потрапити у святая святих. Я дійшов бажаного: більшість новоспечених поетів прагнули здобути визнання «Омфалу», себто мого. Якось у наш клуб завітав один молодий поет. Багато хто з метрів пророкував йому велике майбутнє. Мене ж він спочатку зовсім не зацікавив.

Була субота, уродини наших синів, їм тоді виповнилося по двадцять років. Я поспішав додому і не мав наміру затримуватися. Він сам винен, не треба мене зачіпати. Між нами виникла суперечка. Гість наважився критикувати мої переконання щодо мистецтва. А потім виявилося, що він є сином професора Гроха, мого запеклого ворога.

— Зітри його на порошок, зухвальця треба покарати, щоб надовго запам’ятав цей день, — почулося знову презирливе шипіння.

Ти ж знаєш: Аполлон цілить у найболючіше. Тобто настав слушний момент випустити заготовлені стріли помсти. Та я тоді не знав, що у них з обох боків отруйне вістря. Вони спочатку одним кінцем ранять жертву, а потім повертаються і впинаються в лучника.

Ось того дня я вийняв ті отруйні стріли, що чекали слушного моменту. Знищити молодого нахабу було нескладно. В ньому я вбачав Марсія, з якого вправно здираю шкіру (як знаєш із міфу, так Аполлон здер шкіру з Марсія, після програшу змагання у грі на музичних інструментах). Я насолоджувався помалу, жорстоко зрізаючи з його спини один за одним паси шкіри, аж поки остаточно не знищив і принизив свою жертву. Незабаром з моєї ініціативи з’явилася стаття в популярній газеті про горе-поетів, що забувають про чистоту в мистецтві. Там я його добив, закривши перед його носом багато дверей. Небувале задоволення відчути смак помсти! Я знав, що більше не бачитиму на факультеті зневажливого погляду його батька, і не помилився.

— Так їм і треба! — тріумфувало шипіння.

Одразу після цього інциденту професор Грох захворів і пішов на пенсію, а невдовзі помер.

До мене долітали різні чутки. Дехто казав, що саме я став причиною його смерті. Балакали, начебто єдиною втіхою професора Гроха був син, а його привселюдне знищення підірвало здоров’я старого. Я ж мав це за цілковиту маячню, хоча, погодься, неприємно чути такі речі. Колеги шепотіли за моєю спиною бозна що, а в їхніх очах я читав докір. Що вони знайшли в цьому старому? Звичайнісінький ретроград, якому і без того давно треба було йти на заслужений відпочинок. А що помер, то в чому ж моя вина? Його синок отримав те, чого заслуговував. Хоча, мушу визнати, незважаючи на свої тверді переконання, я почувався не найкраще — старий не виходив мені з голови і майже щоночі снився.

Тепер, кохана моя, мені соромно за скоєне. Не можна так жорстоко розправлятися зі своїми опонентами, але тоді я мислив інакше. Мій триклятий порадник на той час вже добряче обжився.

— Знищуй усіх, хто проти тебе! Нікого не шкодуй! Усі вони порожнє місце, — наказувало шипіння.

Я робив помилку за помилкою і не бажав зауважувати своїх огріхів. Вони ж, у свою чергу, спонукали до нових хибних дій, ще більше спотворюючи справжню картину.

«Зло треба рубати під корінь, навіть якщо це супроти власних бажань. Біль перетерпиться, зате після такого оперативного втручання позбуваєшся метастаз», — вважав я.

Гарно, чи не так, люба? Мені подобалася ця сентенція. Я навіть не замислювався над тим, чи маю право щось вважати злом, і взагалі що таке зло. Тоді я вузьколобо бачив лише одну площину і свято вірив у свою високу місію спасіння мистецтва від нездар. Не вдавалося мені у тій самовпевненості побачити ще й інші площини, яких насправді безліч.

Повертаюся до сповіді.

Усе спроектувалося в один пункт. Я був увесь у роботі. І хоча перебував на гребені слави, мене раптом охопив страх: життя минає, а чогось визначного так і не зробив! Як виявилося, мої колеги, не такі талановиті, досягли не менше, ніж я, кому пророчили блискуче майбутнє.

«По плодах», — записано у Святому Письмі. Мій урожай мене не задовольняв і, більше того, лякав. Час безжалісно пролітав повз мене, старіючого спостерігача. Старість! Який вона наганяла жах! Тоді я виразно відчув за плечима її важке засапане дихання.

Де моє місце? Скільки важливого недооцінив і мало гідного переоцінив! Мені ще недавно здавалося, що маю необмежені здібності й можливості, і раптом чітко окреслилася їхня межа. Невже так і не вдасться осягнути власний Олімп?! Нездара і профан! Це був крик душі. Я потребував негайної допомоги. Даруй, та від тебе помочі не сподівався. Спитаєш, чому? І гадки такої не було. Ти завжди залишалася тільки продовженням мого тіла, на яке комфортно спирався, а не спільною частиною душі. Ні, я тебе не звинувачую, адже не мед жити з поетом, який далеко не завжди з тобою, який тікає душею до інших, який постійно виглядає гідного суперника і постійно змагається як не з кимсь, то сам із собою.

От якби ти не склала своєї зброї, усе могло б бути інакше. Адже й тобі Бог подарував непересічний талант, який ми обоє замкнули в шухляді. Я без жодних зусиль запхав тебе на кухню варити обіди і прасувати сорочки, а ти не пручалася і цим підписала смертний вирок нашому шлюбу.

Присягаюся, я ніколи і гадки не мав тебе покидати. Буду відвертим: інколи літав у мріях з різними музами і німфами, але повір, то були лишень самі невинні забави, гра уяви. І разом з тим, як розумію тепер, то було і легковажне неусвідомлення, що фантазії матеріалізуються, а приховані у надрах підсвідомості образи викристалізовуються. Як із перенасиченими розчинами. Спробуй