Читати книгу - "Таврований"

— Треба розосередитися, — відразу вклинився в розмову Ковпак.

Вони вже не раз обговорювали це питання. Зараз вирішили остаточно.

Путивльський загін розташувався в Новослобідському лісі. Інші чотири загони відійшли в північні лісові масиви з тим, щоб сильно не відриватися один від одного. У разі крайньої необхідності прийти на допомогу.

Поява путивлян у Новослобідському лісі перелякала окупантів. Вони втекли в райцентр і зайняли там оборону. Тим часом партизани продовжували диверсії на залізниці. Через кілька днів окупанти зібралися силами і зробили нову відчайдушну спробу знищити партизан.

Три ворожих полки за підтримки артилерії почали наступ. Основний удар вони наносили з боку села Линове, допоміжний — з боку Нової Слободи. Завдяки чисельній перевазі вони відтісняли партизан вглиб невеликого лісового масиву, намагаючись притиснути до болота і знищити.

Батальйон противника хотів вдарити партизанам з тилу. Він підкрався до штабу, який в той час ніким не охоронявся. Розвідники вчасно помітили противника. Доповіли «трійці».

— Резервів у загоні ніяких, — занепокоївся Базима, хоча Ковпак і Руднєв і так про це знали.

— У тому місці знаходиться друга рота Замули, — згадав комісар.

— Бижи до Замули, — наказав командир Петі Брайко. — Хай успокоять фриців.

Рота Замули перебувала над урвищем. Внизу, під ним, пролягала дорога, по якій рухалася ворожа колона. Командир роти Іван Іванович Замула про це нічого не знав. Він спокійно розмовляв з замполітом Пилипом Рудем і своїм помічником Андрієм Цимбалом.

Підготувалися до бою. На дорозі з’явилося десятка півтора ворожих солдат. За ними рухалося кілька рот. Партизани відкрили вогонь. Німці навіть не змогли розосередитися, вступити в бій. Лише небагатьом вдалося сховатися.

Незважаючи на це, до вечора німці притиснули Путивльський загін до болота. Хотіли розправитися з ним. Путивляни опинилися в кільці і розраховували тільки на допомогу загонів з’єднання. Посилали до них кілька розвідників. Безуспішно. Тоді зголосилися добровольці, аси своєї справи. Розраховували тільки на них.

Встановилося рідкісне затишшя. Руднєв і Базима сиділи біля могутнього дуба, ламаючи голову, як вийти зі скрутного становища. Може бути, сьогодні, а може завтра вранці ворог розправиться із загоном.

— Близько року тому ми починали тут свою діяльність, — говорив Григорій Якович, знявши кашкет і намагаючись витерти запітнілу голову з коротко підстриженим волоссям.

Семен Васильович теж не втримався. Розстебнув комір гімнастерки.

— У постійних боях, в поході, — підтримав його Руднєв. — Навіть сам дивуюся. Звідки беруться сили? Кілька годин сну. І знову…

— Невже загинемо?! Не вийдемо з оточення?!

— Вийдемо! Тільки треба ще помізкувати.

В цей час звідти, де знаходився противник, пролунали вибухи гранат, кулеметні і автоматні черги.

Базима підхопився з землі, надів кашкет, схопив автомат, прокричав:

— Свої!

— Ми врятовані! — Побіг за ним Руднєв.

З'єднання після тривалих боїв вийшло з оточення.

Після того, як партизани пішли, німці знищили село Нова Слобода. Близько шестиста дітей, жінок і стариків вони розстріляли, спалили, просто закололи. Партизани відправили в село медиків і бійців для прикриття. Кілька днів вони підбирали живих людей, надавали їм першу допомогу і відправляли в загін.

Коли зробили все необхідне, група повернулась на стоянку.

Медсестра Галя Борисенко плакала, розповідаючи про побачене. Даремно Семен Васильович намагався її заспокоїти. Вона ще більше ридала, закриваючи обличчя руками.

Семен Васильович відійшов в бік. Його теж «забрало» від ненависті до ворога. От, Адольф Гітлер, ти і показав себе. Спочатку люди сподівалися, що нова влада буде лояльніше до них, ніж стара. Нічого подібного. Тепер загарбникам країну не перемогти. Ненависть до них піднімає загальний спротив. Люді валом валять у партизани. Молодь приходить цілими селами. Починається справжня народна війна.

Дурні! Ви відправляєте молодь до Німеччини. Вішаєте, стріляєте і спалюєте мирне населення. Тим самим, підписуєте собі смертний вирок. Ви розв’язали війну не з владою, а з народом. А народ нікому не вдасться перемогти.

У квітні, коли з’єднання сумських партизан стояло в Старій Гуті, в його розташування летів літак «ПР-5». У машині знаходилися командир групи Кондратенко, комісар Гриценко, начальник радіостанції і шифрувальник Молчанов і колишня студентка першого курсу інституту цивільної авіації, радистка Катя Коноваленко.

За завданням НКВС України з літака скинули людей і рацію. На жаль, командира групи знайшли мертвим. Парашут Каті зачепився за сосну. Вона не знала, що робити. Коли почула голоси Гриценка і Молчанова, закричала.

— Катруся! Катюша! — Долинуло у відповідь.

Безцінний вантаж зустрічали всім з’єднанням. І коли в його розташування благополучно доставили групу з рацією, радості командирів і бійців не було меж.

Катя одразу впізнала в стрункому чоловікові з вусами, з бездоганно підігнаній військовій формі, комісара з'єднання. З командиром вийшло непорозуміння. Перед відправкою у тил їм докладно розповідали про з’єднання. Командира називали Дідом. Вона і насправді побачила чоловіка похилого віку в якомусь незрозумілому одязі. Прийняла його за селянина.

Запитала, де командир. Він відповів:

— Ти перед ним стоїш.

Ковпак, Руднєв і Базима не відходили від радистів. Спостерігали, як вони настроювали рацію, готували її до роботи. Але коли хотіли передати першу радіограму, виявилося, що нічого не вийде. Катя сильно пошкодила руку, а її напарники не вміли «стукати» ключем.

— Спробуй, дочко, — благав Сидір Артемович, — Зроби празник.

Надія Казимирівна Маєвська, яка вже оглянула радистку і наклала на руку шину, відповіла категорично:

— Не можна!

Свято все-таки вийшло. За допомогою бійців з’єднання радистка зв’язалася з Москвою і передала першу радіограму.

Спробу дістати