Читати книгу - "Прибутні люди"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
У них у самих там тепер, мабуть, не з медом?» Після тієї розмови й Василеві як відріже з його снами.
Але де ми вже на цілий рік занеслися наперед. А поки що в наших героїв перша ніч у стінах рідної хати. Спокійна, тепла, домашня ніч. Хіба може бути більше щастя?..
33Хлопці справді не сиділи, згорнувши руки, й одного дня. Іван спершу влаштувався був на ферму пастухом, потім фуражиром. Та через місяць дядько Тарас відраяв:
— Дурна, небоже, затія. Трудоднів тобі понаписують, а що з того в кінці року? Дуля й та без маку. Іди краще до людей корів пасти.
І найнялися вони разом з Васильком у пастухи. Череду людям відпасати. А ще виривалися до Черкас на промисел. Накуповували по магазинах хліба, привозили додому. Мати розкраювала хлібину на десять скибок і виносила в Межиріч на базар, за скибку — карбованець. Розбирали миттю. Та після того, як хлопців двічі злапали міліціонери при виїзді з міста, відібрали весь хліб, побили ще й у камеру на ніч закинули до злодіїв, і там їх ще й блатні потовкли, мати не пустила більше до Черкас.
Восени пішов Василько в школу в третій клас, а Іван устряв на стайню конюхом. Старший брат приносив з роботи краденого вівса, і в Петрівних усю зиму була каша, і вівсяники не виводилися. Василькові наука давалася легко, адже він уже раз проходив у третій клас до середини зими, та й скучив хлопець за школою за ці роки так, що все від учителя переймав з півслова. Отож, Василька ще до жовтневих свят перевели в четвертий клас. Закінчив його на «п’ятірки» й «четвірки».
Улітку Івана, як і всіх його ровесників, що не вчилися в школі, похапали через військкомат і вивезли на шахти в Донбас, і тепер без колгоспного вівса Петрівним стало зовсім сутужно. Василько відпасав людям череду за харчі, у літню спеку промишляв тим, що продавав холодну воду базарникам у Межирічі. Восени він уже не пішов до школи, а промишляв на річці, ловив рибу, в базарні дні принатурився брати плату за перехід через Росаву. Вирушав ще на світанку з візком, на якому тяг довгу-довгу дошку, що лишилася дома від дідового столярування, клав її через річечку де перебродили люди на базар, сідав коло своєї кладки, в ногах примощував картуз із копійками й сидів непорушно мов бовванчик, поки й базар не розходився. Хто совісний, той кидав за перехід і своїх кілька копійок до підставних Василькових або клав пиріг, бублик, картоплину. Усе годилося. Хтось із грамотіїв прозвав Василька Митарем за те, що брав мито на річці.
У такі ж дні, не базарні, Василько ходив у колгосп на роботу. Не за порожні трудодні, а щоб украсти щось додому. Як вибирали картоплю, то й зовсім добре було: і на полі наїдавсь уволю печеної, ще й малі прибігали до нього наче на підмогу й теж ішли додому з ротами, по самі вуха чорними від тієї ж розсипчатої, м’якенької, печеної. Ще й у пазусі несло кожне по кілька бульб. І кукурудзу ламали до першого снігу з чималою вигодою. І у відро качанів з десяток покладе Василько, зверху прикриє бур’янцем про об’їждчикове око, а більше в пазуху та по кишенях порозпихає. Дома ж як ізсипле весь промисел, то й повне відро. Об’їждчик, усе той же Забейда, як наскочить, то спершу до жінок чіпляється, особливо до молодих удів та дівчат. Там був його основний інтерес. А Василько тим часом хамуль-хамуль і проскочить.
Як і колись, ходили з Полтавської сторони дядьки в Межиріч на базар і ночували за старим звичаєм у Петрівних — три ліплявських апостоли Марко, Лука і Матвій, і чорнявий, аж синій дядько Ничипір із Прохорівки. А діда Остапа вже не було, у сорок сьомому підкосив бідолаху голод, як і діда Йосипа. От сі ночувальники й принесли чутку в Голосіївку про хлібний край Херсонщину десь на півдні України, куди вже другий рік їздять полтавці на заробітки в тамтешніх колгоспах і привозять звідти по тонні й більше хліба та ще й грошей поверх того. Степи там безкраї, а людей мало, село від села далеко стоїть, то в колгоспах раді кожній парі рук, і документів не питають. Ставай і роби. Цими розмовами дядьки баламутили голову дядькові Тарасові й Василькові. І якось уже в холода сказав дядько Тарас матері:
—А чого б тобі, Оляно, не відпустити Василя в ту Херсонську сторону, поки його не замотузували військкоматники слідом за Іваном у яку-небудь прокляту шахту? Моя Валентина вже зголосилася з дівчатами їхати цієї зими.
—Справді? — вигукнув Василько. — І вони згодні й мене взяти?..
—Як добре попросимо, то де вони дінуться? — сказав дядько.
—Сиди-и, — махнула мати на Василька рукою. — Одного он уже забрали, як ковтнули… а тепер і ти рвешся з дому. Це ж не корів завертати, а робити нарівні з дорослими.
—Так я ж уже не маленький, мамо, — заговорив ламким баском Василько. — Мені ж он уже п’ятнадцять скоро стукне.
—Ой, стукне йому, — підпрялась і баба до матері. —Не пускай його з дому, Оляно. Хай ще перед нашими очима трохи поросте.
—На людях швидше виросте, — невесело посміхнувся дядько. — А нащот роботи, Оляно, то її в колгоспі до гибелі на всякі руки. Найдеться по силі й такому козарлюзі, як Василь.
—Я вже можу й фуражиром, і конюхом залюбки, — закиркотів баском Василько. — Іван міг же он, а я що, не з того тіста?
—Та правду каже Василь! Помаленьку там коло людей, дивись, і заробить якийсь центнер і сам прогодується.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Прибутні люди», після закриття браузера.