Читати книгу - "Піца Гімалаї"

— Ти про що? — не розумів Дордже.

— Бо здавалося б, тільки-но до мене щось дійде, проясниться, відчується, і я вже наче вилізла на рівень вище, як раз — і знову якась дрібна халепа вертає мене в той стан, у якому я все життя прокалаталася. Галіма комп’ютерна гра.

— Ну, якщо це тебе надихне, ти не одна така. Стандарти становлення — ось як твоя комп’ютерна гра називається. І чим ти далі зайшов, тим тобі важче. Оно берем великих ґуру. Того ж Міларепу.

— Мгм… — Редька скисла кінцево.

— Знаєш, скільки разів учитель валив йому хатки? Змушував бідолаху будувати новий і новий дім, коли той попросився до нього в учні, і який би дім не був великий і красивий, Марпа крутив носом і наказував його знести. І Міларепа починав усе спочатку.

Редька витерла в себе під носом.

— На парах із психології вас точно мали вчити, що люди не суцільні душевно. На європейських вчених же упор у вас був?

(Редька навіть не могла пригадати, як виглядала відповідна викладачка — видно, її програма так мало змінювалася з часів минулої слави КПСС, що зрештою цілком злилася з уселенською сірістю).

— В кожному з нас живе цілий звіринець парціальних особистостей. Там і дикун, що навіть просту роботу не здатен зробити, поки вождь не скаже натхненної проповіді й ритуально не заріжуть невинну скотину…

— А її за шо?

— За то, що символізує примітивну ліниву душу. І десь у дальній кімнаті засів інтелігент-екологічно-свідома людина. Якщо неблагородний дикун забере свій дрючок від дверей, нормальний пацан із книжечкою зможе вийти. Так що багаторазове повторення творчої праці — як було в Міларепи — крім культурних частин зачепить і приручить ще й бидло всередині нас. Екскременти мудреця мають бути розумніші за пересічного гомініда.

(Редька задумалась над словами «екскременти» й «гомініди» — на тих же парах із психології єдиний хлопчик у їхній групі точно вигукував би ці слова уголос, щоб інтелектуально посмішити дівчат — майбутню еліту нації, як їм повторювали за часів абітурієнтства).

— А Марпа знав, що учень у нього не простий, — провадив Дордже. — І що хоч поет в бурхливій юності й завалив — у прямому сенсі завалив — сорок своїх родичів дахом отчого дому, який у нього, сиротини, рідний дядько відібрав, а потім ще й врожаї чаклунством нищив у пошуках народної любові, а все ж додув, що це не вихід, і треба вчитися чомусь путящому.

— Йозі-медитації?

— Точно. Коли всі профілактичні знущання з боку Марпи було пройдено, Міларепа засів у дванадцятирічну медитацію. Відтак пішов вчити людей.

— Ех, — зітхнула Редька, — то ж і зараз є купа крутезних чуваків. Медитують собі, практикують, лекції дають, книжки пишуть, щось роблять варте зі своїм життям. А я що?..

— Принаймні ти задаєш собі правильне питання. Це вже щось. Бо скільки з тих людей, що роблять «крутезні» речі, роблять їх по-справжньому?

Редька вже колись про це задумувалася.

— Ну і найтупіше — це вважати, що ти суцільне ком іль фо, весь страшенно важливий, гарний, вчений, занятий праведними справами і все таке. А насправді ти жирна комаха, що копирсається у власному гівні.

— Гуманіст ти, — посміхнулась Редька.

— Ні, то я так, одного Налджорпа цитую, те ще було божественне хамидло. При тому, отримавши в’їдливе контр-запитання про те, чи сам він не в какашках копирсається, старий зрадів, як мала дитина. Сказав, що він у них із задоволенням качається, як сир у маслі чи як будь-яка порядна свиноматка. І головне — цього не заперечувати. Бо, якщо правильно до гівнюка підійти, з нього можна хоч зірки робити. І це вже буде істиним творінням — зірки з собачого гівна.

Редька все ще мовчала, обдумуючи почуте. Вони поволі спускалися з гори.

— Та й Марпа ж, до речі, сон на схожий мотивчик про майбутнього учня бачив: із потворного шматка закам’янілої багнюки йому слід було виточити діамант.

Редька раптом стала, як вкопана. Поєднання форм, кольорів і світла зненацька видалось їй ідеальним. Якби можна було забити свій кілок золотошукача в цю точку часопростору, вона б гамселила його хоч голим кулаком.

— Не дивно, що Міларепа просидів тут у медитації дванадцять років.

Посмішка Дордже їй у відповідь натякала, що відлюдник затримався тут не лише через велич пейзажів. Редька, зважуючи, чи всідатися на землю, завела:

— Ну давай, давай, будь ласочка, хоч на трохи тут залишимося. Диви, яка тиша, яка могутня гора, я ще ніколи не бачила, аби сонце так виблискувало на льодовику, як зараз… — зненацька вона відкрила в собі поклади майже поетичних руд. Всі засоби годяться, коли не хочеш відпустити те, до чого звик і що, здається, тільки тепер починаєш по-спражньому для себе відкривати.

— Та ти таке бачиш щодня, скільки ми тут. Ходімо. Ти ж знаєш, скільки в нас часу. — Дордже був спокійним і невблаганним, як годинник на міській вежі колоніальних часів.

Редька й сама не знала, чого їй вже аж це прийшло в голову. Страшно, видно, було думати, що одної миті цей годинник для неї застигне в тумані на далекому пагорбі. Досі вона намагалась не думати про те, що дійти з Дордже до кінцевої мети означитиме втратити його для себе. І, ймовірно, назавжди.

Редька, намагаючись побороти застряглу на язику дурнувату фразу «я чи королівство чи півцарства за коняку», скинула наплічник на землю й сама простяглася, де стояла. «Все, — подумала, — нікуди не піду, травою стану, хай мене кози з’їдять».

Дордже, височіючи супроти неба, дивився на неї з ніжністю.

— Ну що ти вже придумала, богиня гір. Все одно нам треба йти.

— А он диви, вгорі, далеко там, як вітер сніг із вершин здуває. Наче туман, але іскриться. Фотографія би вийшла, як розмита, — не чула його Редька, вже лежачи головою на наплічнику й показуючи на всю цю красу носаком черевика.

— А он диви, внизу, вже пилюка здіймається, і вже полудень майже, зараз вітер почнеться. А нам над рікою дертися по карнизу вузькому. Ти ж сама бачила, як ці місця на карті покалякали — для особливо уважних і обережних.

—