Читати книгу - "1Q84. Книга ІІ"

Удень коза залишалася мертвою. Із задубілим тілом і каламутними, наче скляними, очима. Та коли споночіло і погріб огорнула темрява, її очі виблискували відбитим зоряним світлом. Немов за покликом цього світла, рот кози відкрився і з нього вилізли карлики. Цього разу від самого початку їх було семеро.

— Продовжуймо вчорашню роботу, — сказав Хрипкоголосий.

Решта карликів голосно його підтримали.

Сім карликів разом з дівчиною розсілися навколо личинки й знову взялися до роботи. Витягували з повітря білі нитки й вплітали їх у личинку. Майже не розмовляючи, вони мовчки віддавалися роботі. Завзято орудуючи руками, навіть не зважали на нічну холоднечу. Час збігав непомітно. Вони не скучали й не відчували дрімоти. Личинка поволі, але помітно більшала.

— Якою великою ми її зробимо? — спитала дівчина, коли надходив світанок. Перебуваючи ув'язненою на десять днів у цьому погребі, вона хотіла знати, чи ця робота скінчиться.

— Якомога більшою, — відповів Різкоголосий.

— Коли дійдемо до певного розміру, вона природно трісне, — радісно сказав Тенор.

— І щось з неї вийде, — напружено продовжив Баритон.

— Що? — спитала дівчина.

— Що вийде? — уточнив Тихоголосий.

— Щось тобі на радість, — сказав Низькоголосий. — Так-так! — підтвердив Клакер.

— Так-так! — хором підтримала решта карликів.

У стилі оповідання відчувалася якась особлива дивна похмурість. Помітивши її, Аомаме ледь-ледь насупилася. Оповідання скидалося на фантастичну казку для дітей. Але глибоко під ним текла невидима прихована течія. У простих, невибагливих словах Аомаме розрізняла її зловісний гуркіт, який вказував на прихід якоїсь хвороби. Смертельної хвороби, що зсередини пожирає людську душу. А приносили цю хворобу сім карликів, схожих на хор. «У цьому є щось нездорове», — подумала дівчина. І цю близьку загрозу Аомаме чомусь відчувала в їхніх голосах.

Відірвавшись від книжки, Аомаме згадала, що перед смертю лідер розповідав про карликів.

«Ми з давніх-давен живемо разом з ними. Відколи добро й зло окремо не існували. З тих часів, коли людська свідомість тільки зароджувалася».

Аомаме читала оповідання далі.

Карлики разом з дівчиною безперервно працювали, й через кілька днів повітряна личинка майже досягла розмірів великого пса.

— Завтра скінчиться моє ув'язнення і я піду звідси, — сказала дівчина карликам, коли почало розвиднюватися. Семеро карликів мовчки прислухалися до її заяви. — Тому ми вже не зможемо разом виплітати повітряну личинку.

— І це дуже шкода, — скрушно сказав Тенор.

— Ти нам дуже допомогла, — мовив Баритон.

— Та все-таки загалом личинка готова. Якщо ще трохи попрацюємо, то закінчимо, — сказав Різкоголосий.

Карлики поставали рядком і дивилися на личинку так, ніби міряли її розміри очима.

— Залишилося вже зовсім мало, — мовив Хрипкоголосий так, наче підбирав тон для одноманітної пісні човняра.

— Так-так! — вигукнув Клакер.

— Так-так! — хором підтримала решта карликів.

Коли скінчилася десятиденна кара відлученням, дівчина повернулася до громади. Знову почалося для неї колективне життя згідно з багатьма приписами, й вона вже не залишалася наодинці. Звісно, виплітати повітряну личинку разом з карликами вже не могла. Щовечора перед сном вона уявляла собі, як семеро карликів, сидячи навколо повітряної личинки, стараються зробити її більшою. Про інше не думалося. Навіть здавалося, ніби ця повітряна личинка залізла їй у голову.

Дівчина нестерпно хотіла дізнатися, що, власне, міститься всередині повітряної личинки і що з неї вийде, якщо настане відповідний час. Що й казати, жалкувала, що не зможе на власні очі побачити цієї сцени. «Я стільки допомагала плести личинку, що маю право бути присутньою, коли з неї щось вийде», — думала вона. І навіть серйозно міркувала над тим, чи не скоїти чогось й, отримавши покарання, вернутися у погріб. Та якщо вона навіть це зробить, карлики можуть не з'явитися у погребі. Мертву козу віднесли й десь поховали. Її очі не блищать відбитим світлом зірок.

Аомаме читала про щоденне життя дівчини у громаді. Регулярні завдання, доручена робота. Як найстарша вона вела за собою молодших дітей і доглядала за ними. Скромна їжа. Іноді перед сном хтось з батьків читав їй оповідання. При нагоді слухала класичну музику. Загалом її життя ніщо не отруювало.

Карлики навідувалися до неї уві сні. Вони могли будь-коли приходити до людей під час сну. «Оскільки незабаром повітряна личинка трісне, то чи не хочеш прийти подивитися? — спокушали вони дівчину. — Прийди зі свічкою до погреба, коли смеркне, щоб люди не бачили».

Дівчина не могла стримати своєї цікавості. Вилізла з постелі, взяла приготовлену свічку й нишком, навшпиньки, зайшла у погріб. Там не застала нікого. На підлозі лежала тільки повітряна личинка. Набагато більша за ту, яку дівчина бачила востаннє, — завдовжки з метр тридцять чотири сантиметри. З неї струменіло тьмяне світло. З красивим обрисом, вона мала посередині звуження. Перед тим вона не була такою. Очевидно, відтоді карлики завзято попрацювали. До того ж, личинка вже почала розколюватися — уздовж утворилася акуратна щілина. Нахилившись, дівчина заглянула крізь неї всередину.

Вона відкрила в личинці саму себе. Побачила, що там лежить її власна гола фігура. Її подоба лежала горілиць із заплющеними очима. Була, здається, несвідомою. І не дихала. Геть-чисто немов лялька.

— Це — твоя доота, — сказав Хрипкоголосий і відкашлявся.

Дівчина оглянулася — біля неї півколом стояли карлики.

— Доота, — машинально повторила дівчина.

— А тебе називають мадзою, — сказав Низькоголосий.

— Мадза й доота[20] — повторила дівчина.

— Доота є представником мадзи, — сказав Різкоголосий.

— Я розділилася надвоє? — спитала дівчина.

— Та ні, — відповів Тенор. — Ти не розділилася надвоє. Ти залишилася повністю собою. Не турбуйся. Доота — це лише тінь душі мадзи, що набула людської подоби.

— А коли вона прокинеться?

— Незабаром. Як тільки настане відповідний час, — сказав Баритон.

— Що робить ця доота як тінь моєї душі? — спитала дівчина.

— Виконує роль перцепієнтки, — відповів пошепки Тихоголосий.

— Перцепієнтки, — повторила дівчина.

— Тієї, що сприймає, — сказав Хрипкоголосий.

— Сприйняте передає реципієнтові, — мовив Різкоголосий.

— Тобто доота — канал зв'язку для нас, — сказав Тенор.

— Замість кози? — спитала дівчина.

— Мертва коза — це лише тимчасовий канал зв'язку, — сказав Низькоголосий. — А для зв'язку між нашим і твоїм світом потрібна жива доота. Як перцепієнтка.

— А що робить мадза? — спитала дівчина.

— Мадза перебуває біля дооти, — відповів Різкоголосий.

— Коли прокинеться доота? — спитала дівчина.

— Через два або три дні, — відповів Тенор.

— Одного з цих днів, — сказав Тихоголосий.

— Старанно доглядай дооту, — мовив Баритон. — Бо це твоя доота.

— Доота не може обійтися без догляду мадзи. Так їй важко довго прожити, — сказав Різкоголосий.

— Якщо мадза втратить дооту, то залишиться без тіні душі, — додав Тенор.

— А що станеться з мадзою, яка залишилася без тіні душі? — спитала