Читати книгу - "Правда"

останній поїзд. Він випустив картоплину, і порухом, в якому не було нічого свідомого, а тільки чистий інстинкт, вихопив з-під куртки довгий кинджал. Постать перед ним стала лише тінню, однією з цілого сонмища тіней — і він кинувся на них на всі одразу.

В цю ж мить Вільям із зусиллям смикнув за шип, його кулак із затиснутим в ньому гостряком викинуло вперед…

І це стало останнім, що зрозумів пан Шпилька.

Мокрий сніг шипів на залишках жару.

Вільям не міг відвести погляду від здивованого обличчя. Світло в очах нападника раптом згасло, а сам він поволі осів на землю, однією рукою судомно хапаючись за картоплину.

— Ох, — долинув звідкілясь іздалеку голос Сахариси, — ти його зарізав…

На Вільямів рукав крапнула кров.

— Я… дайте бинт, — вимовив він.

Він знав, що лід може видаватись гарячим, але зараз шок переповнював його вени справжнім крижаним вогнем. Він потів кригою.

Сахариса кинулась до нього, віддираючи шматок рукава блузки.

— Не думаю, що це серйозно, — сказав Вільям, намагаючись позадкувати. — Гадаю, це просто… подряпина.

— Що тут відбуватись?!

Вільям зиркнув на кров на своїй руці, а потім — на Отто, що стояв на купі уламків з виразом подиву на обличчі та двома пакунками в руках.

— Я тільки вихотжу на фюнф хвилин прикупити кислота, повертаюсь, а тут усе… ох, лихо… ох…

Вернигора вихопив із кишені камертон і, вдаривши по шолому, видобув дзвінку ноту.

— Швидше, хлопці! — він змахнув камертоном. — «О, прийди до служіння…»

Гноми підхопили, але Отто звільна змахнув рукою.

— Ні, я все контролірен, хоча данке все одно, — сказав він. — І я здогадуюсь, шчо сталося, афжеш. Це все натофп, так? Рано чи пізно все кінчається натофпом. Так було з майне другом Борисом. Він показав їм чорний стрічка, але вони тільки посміятись і…

— Гадаю, цим людям потрібні були ми всі, — сказав Вільям. — Хотів би я поставити йому кілька запитань, незважаючи навіть на…

— Типу «Чи вперше ви когось душите», або «Скільки вам років, пане вбивце»? — поцікавився Боддоні.

Щось кашлянуло. Здається, звук ішов з кишені куртки вбитого.

Вільям, сподіваючись на пораду, озирнувся на гномів, але ті мов заклякли. Тоді він неохоче — й украй обережно — обмацав заяложену куртку і врешті-решт витягнув з неї довгасту поліровану скриньку.

Він відкрив скриньку. Зі свого гнізда на нього поглянув крихітний зелений бісик.

— Ммм? — сказав він.

— Що? Найновіший «Смартгон»? — здивувався Вільям. — Убивця з новеньким «Смартгоном»?

— Цікаво було б зазирнути до папки «Мої плани на завтра», — зауважив Боддоні.

Бісик моргнув.

— Відкрити папку? — спитав він. — Логін/Пароль заборонив виконання більшості функцій, попри мій унікальний список звукових доріжок для кожної нагоди чи настрою.

— Е-е-е… Твій колишній власник… тобі вже не власник, — вимовив Вільям, поглянувши на холонуче тіло пана Шпильки.

— Ви — новий власник? — спитав бісик.

— Ну… напевне.

— Вітаю! — вигукнув бісик. — Гарантія не надається, якщо вказаний пристрій продано, загублено, подаровано, вкрадено чи віддано в найми, якщо тільки у вашому розпорядженні не залишається оригінальна упаковка та Частина Друга гарантійного талону, заповнена належним чином згідно з хрмптфцкпльт буорткльптм із заз-з-значенням ідентифікаційного номммммм… Очистити пам'ять?

Бісик витягнув ватяну вухчистку і намірився встромити її в гігантське вухо.

— Стирання пам’яті — «Так», «Ні»?

— Твоєї… пам’яті… що?

— Стирання пам’яті — «Так», «Ні»?

— Ні! — скрикнув Вільям. — Краще розкажи мені повністю все, що пам’ятаєш, — додав він.

— Натісність кнопку «Пуск», — нетерпляче сказав бісик.

— І що це дасть?

— Мене вдарить маленьким молоточком, і я визирну, щоб побачити, яку кнопку ви натискаєте.

— А чому б тобі просто, ну, не заговорити?

— Слухайте, не я вигадую правила. Ви мусите натиснути кнопку. Все є в інструк…

Вільям обережно поклав скриньку боком на стіл. У кишені небіжчика виявилсь також кілька оксамитових мішечків. Їх Вільям теж поклав на стіл.

Кілька гномів спустились залізною драбиною до льоха. Незабаром Боддоні піднявся назад. Він мав замислений вигляд.

— Там, унизу, лежить якийсь чолов’яга, — сказав він. — Лежить у… свинці.

— Мертвий? — спитав Вільям, з підозрою дивлячись на мішечки.

— Сподіваюсь. Справді сподіваюсь. У нього, так би мовити, неприємний вигляд. Зокрема… з підсмаженого боку. А в його голові стирчить стріла.

— Вільяме, ти розумієш, що це мародерство над трупом? — спитала Сахариса.

— Добре, — відсутньо сказав Вільям. — Зараз саме час.

Він перевернув один із мішечків, і столом покотилося дорогоцінне каміння.

Вернигора видав придушений звук. Найкращими друзями гномів — після золота — завжди були діаманти.

Вільям висипав вміст решти мішечків.

— Як ви гадаєте, скільки все це коштує? — спитав він, коли коштовності нарешті завмерли й перестали переливатись на світлі.

Вернигора вже витягнув зі внутрішньої кишені скельце і вивчав кілька з найбільших каменів.

— Га? Що? О, десятки тисяч. Може, тисяч сто. А може, й значно більше. Ось цьому ціна, як на мене — півтори тисячі, а це ж іще не найкращий.

— Мабуть, він їх украв! — вигукнула Сахариса.

— Ні, — спокійно сказав Вільям. — Про таку велику крадіжку ми б неодмінно почули. Тобі обов’язково повідомив би який-небудь молодий чоловік. Ти не могла б перевірити, чи має він гаманець?

— І все?! Та навіть думка…

— Будь ласка, пошукай триклятий гаманець, — повторив Вільям. — А я тим часом огляну його ноги. Хоча теж не рвуся цього робити. Але це тема. Істерики відкладемо на потім. Гаразд?

На нозі небіжчика був напівзагоєний слід собачого укусу. Для порівняння Вільям закотив власну холошу. Тим часом Сахариса, відводячи очі, видобула з кишені куртки гаманець коричневої шкіри.

— Є натяки щодо його особи? — спитав Вільям, старанно вимірюючи розміри укусів олівцем.

Він почувався на диво спокійним. Він навіть не був певен, що думає взагалі. Все було схоже на сон, котрий відбувається в іншому вимірі.

— Е… На гаманці є тиснений напис, — сказала Сахариса.

— Який?

— «Дуже неприємна персона», — прочитала вона. — Цікаво, хто міг би замовити такий напис на власному гаманці?!

— Яка-небудь неприємна персона, — сказав Вільям. — Ще щось є?

— Записка з адресою, — сказала Сахариса. — Е-е-е… я не мала часу сказати тобі, Вільяме…

— Коротше! Що там написано?

— Вулиця Нетацька, 50. Е-е-е… Саме там ці люди мене й схопили. Вони мали ключа і так далі. Вільяме… Це ж міський будинок твоєї родини, правильно?

— Що накажете робити з дорогоцінностями? — спитав Вернигора.

— Тобто, ну, мені ж дав ключа ти, — нервово сказала Сахариса. — Але там уже був той чоловік, у льосі, дуже нетверезий і дуже схожий на Правителя Ветерані, а потім з’явились ті люди, побили Скеля, і тоді…

— Я ні на чому не наполягаю, — сказав Вернигора, — але якщо все це не крадене, то я