Читати книгу - "Бікфордів світ"

учені мужі, які щиро прагнули поліпшення життя там, унизу, але принесли людству багато шкоди та горя. Одного з них я зустрічаю досить часто, це красивий літній німець із розкішною сивою шевелюрою й такою ж сивою бородою. Я б не сказав, що він дуже балакучий, але з невідомої мені причини до мене він прихильний більше, ніж до інших, й іноді вечорами – а вечори тут довгі – ми розмовляємо, сидячи в саду на лавці. Цікаво, що до спинки лави пригвинчено бронзову табличку зі словами «На згадку про Дору Байт, добру жінку, що покинула цей світ 21 квітня 1876 року. Від давніх друзів». Досить дивно було для мене побачити цю лаву тут, у цьому світі, що настільки відрізняється від земного. І я не переставав відтоді задаватися питанням: який же світ покинула Дора Байт? Той, що внизу? Але тоді б і лава стояла там, унизу, де-небудь на горбистому березі моря в Лайм-Реджисі або Біїрі. Невже вона покинула саме цей світ, в якому живу тепер я? І якщо це правда, то який наступний світ відкривається для тих, хто покидає цей? Невже третій? Де-небудь іще вище? Так от, ми сиділи з німецьким філософом на лавці в саду. Був вечір, і зірки – а тут вони у декілька разів яскравіші земних – добре освітлювали галявинку та дерева. Час від часу з дивним свистом проносилися над нами кажани. «Мені так важко забути про свою провину! – сказав того вечора філософ. – Варто лише згадати про неї вдень, і я вже до наступного ранку не стуляю очей…» Я відразу хотів було розпитати його, але вирішив не бути нав'язливим. Те, що він хоче сказати, – він скаже і без моїх питань. Так, у принципі, й сталося. «Причина моєї провини в моїй помилці, – сказав він. – Мене все життя оточували розумні, освічені та порядні люди. Власне, я сам вибирав собі оточення, але відбувалося це ніби само собою, я не усвідомлював цього. Займався я переважно філософією, економією та іншими суспільними науками. Мені здавалося, що весь світ складається з розумних, порядних і освічених людей, і я задався метою змінити світ, аби цим людям жилося краще, адже не секрет те, що в багатьох країнах таким людям живеться нелегко.

Помилкою було те, що я сприйняв своє оточення за типових представників усього людства, ідеальних людей. І всі мої наступні теорії були написані з розрахунку на цих людей. Але, не беручи до уваги мого оточення, таких людей виявилося зовсім небагато, хоча теорії й запалили уми багатьох інших, але ті багато інших побачили в моїх книгах зовсім не те, що я написав. І вони, піднявши ці книги над головою й вигукуючи на ходу моє ім'я, рушили в якомусь дивному напрямі. І те, що вони створили, нібито керуючись моїми теоріями, змусило мене пошкодувати не лише про те, що я написав, але і взагалі про моє народження. Вже перед тим, як перейти в цей світ, я сів за свій старий дубовий стіл, умочив ручку в чорнильницю і написав цим людям декілька листів, у яких я визнав за потрібне відмовитися від своїх колишніх ідей і частково спростувати власні теорії. Не знаю, чи отримали вони ці листи, і якщо отримали, то що з ними зробили…» – «Не варто турбуватися, – відповів я йому на це. – Мабуть, Божа рука направляла ваші діяння у бік зла всупереч вашій добрій волі». Звичайно, я просто переінакшив слова, сказані раніше на мою адресу, тим самим підсміюючись із обох учених. Добре, що вони про це не знали. Філософ знизав плечима і замовк, глибоко замислившись. Дивно, але ця розмова ніби заспокоїла його, і більше він не заговорював про свою провину перед людством. Але, напевно, не тому, що не хотів. Просто тема ця вичерпала себе в його думках, і всі його наступні розмови торкалися вже – чого б ви думали?! – ідей, спрямованих на поліпшення життя звичайних, тобто поганих людей. Я був дуже радий тому, що тільки тут він серйозно замислився про це і, слава богу, звідси він був не владний щось змінити внизу. До речі сказати, всі, кого я тут знаю, в більшій або меншій мірі одержимі ідеями великих змін у минулому житті. Всі вони готові подати великі проекти, що мають на меті довести життя там, унизу, до ідеалу. Я, мабуть, один із небагатьох, якщо не єдиний, для кого ідеальне життя внизу можливе тільки при цілковитому або хоч би частковому переході людства в інший світ. Але я не часто говорю про це, і вже тим більше не маю серйозно пророблених і продуманих проектів здійснення цього ідеалу. Я занадто добре знаю Землю, обійшов багато місць, багато важкодоступних закутків континентів, і розумію, що жоден проект не може бути здійснений у такому дивному демографічному місці, яким є наша планета. І вчора, сидячи за своїм іменинним столом, я трохи думав про це. Але мої покійні родичі, що сиділи навпроти, гучно галасували, згадуючи красоти Девоншира, а тітонька з Блекпула ввесь час намагалася перекричати їх, намагалася довести, що її рідні місця куди красивіші, й землі там родючіші, й патисони, вирощені на цих землях, важать удвічі більше за девонширські. Але потім вони всі зосередили свою увагу на свічках, які вогнищем палали над моїм іменинним тортом. Вони довго й нерішуче дивилися на вогонь, час від часу кидаючи косі погляди на мене – вони ж знали, за що я їх завжди ненавидів, – дивились і мовчали. Я теж мовчки спостерігав за цією безліччю свічкових вогників, які злилися в один широкий і низький факел. Горіли вони довго, і, я гадаю, довелося б чекати не менше години, перш ніж вони опустилися б до торта, але й цього разу, в двісті п'ятдесятий раз у моєму житті, родичі по невидимій і нечутній команді набрали повні легені повітря й видихнули його на палаючі свічки. Вогники тужливо загойдались і погасли. Тільки одна свічка, погаснувши, знову розгорілась, і її самотній вогник полохливо тріпотів серед десятків свічок, які струмували білим димом. Я ледве стримував себе від гніву, готового прорватись і обрушитися на моїх покійних родичів щосекунди. І тут тітонька з Блекпула несподівано нахилилася до цієї свічки, що вистояла, і задмухала її. Гнів мій випарувався. Зрозумів я, що доля моя така, бо один я був там внизу й один я тут. І всупереч моєму бажанню підтримувати вогонь, існують у інших людей