Читати книгу - "Прощавай, зброє. Старий і море. Оповідання"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Кетрін засвітила всі лампи й узялася розпаковувати речі. Я замовив собі віскі з содовою й ліг на ліжко читати газети, що їх купив на вокзалі. Був березень 1918 року, і німці розпочали наступ у Франції. Я попивав віскі з содовою і читав, а Кетрін розпаковувала речі й ходила по кімнаті.
— Знаєш, любий, чим мені треба буде запастися? — обізвалася вона.
— Чим?
— Білизною для немовляти. В таку пору вже годиться мати все потрібне.
— То можна купити.
— Я знаю. Завтра й піду. Треба тільки довідатись, що саме купувати.
— Тобі слід би знати. Ти ж була медичною сестрою.
— Але ж далеко не всі солдати в госпіталі набували дітей.
— А от я набув.
Вона шпурнула на мене подушкою і розлила моє віскі.
— Я замовлю тобі ще, — сказала вона. — Ти вже пробач.
— Там було вже на денці. Іди-но до мене на ліжко.
— Ні. Я хочу зробити, щоб ця кімната стала на щось схожа.
— На що?
— На нашу домівку.
— То почепи державні прапори.
— Ой, заткни рота.
— Ану скажи ще раз.
— Заткни рота.
— Ти кажеш це так обережно, наче не хочеш когось образити.
— А я й не хочу.
— Тоді йди до мене на ліжко.
— Ну гаразд. — Вона підійшла і сіла на край ліжка. — Я знаю, тепер тобі з мене ніякої втіхи. Я мов той лантух з борошном.
— Неправда. Ти дуже гарна й дуже мила.
— Я просто одоробло, а ти не знати чому взяв мене за дружину.
— Неправда. Ти щодалі стаєш гарніша.
— Але я знову потоншаю, любий.
— Ти й тепер тоненька.
— Це тобі так здається, бо ти випив.
— Одне віскі з содовою, тільки й того.
— Зараз принесуть ще одне, — сказала вона. — А може, замовимо сюди й вечерю?
— Добре було б.
— I тоді вже нікуди сьогодні не підемо, правда? Просто посидимо вдома.
— I пограємось, — додав я.
— Я вип'ю трохи вина, — сказала Кетрін. — Мені не зашкодить. Може, нам подадуть нашого білого капрі.
— Напевне, — сказав я. — У такому готелі мають бути італійські вина.
У двері постукав офіціант. Він приніс віскі у склянці з льодом і поряд на таці малу пляшку содової.
— Дякую, — сказав я. — Поставте отут. I подайте нам сюди, будь ласка, вечерю на двох та дві пляшки сухого білого капрі на льоду.
— Чи накажете подати суп?
— Ти їстимеш суп, Кет?
— Так, будь ласка.
— Принесіть один суп.
— Дякую, сер.
Він вийшов і причинив за собою двері. Я знов узявся до газет та до війни на їхніх сторінках і помалу лив содову на лід у склянці з віскі. Треба було сказати, щоб лід не клали у віскі. Нехай би принесли лід окремо. Тоді видно, скільки в склянці віскі, і воно не стане раптом надто слабким від содової. Треба купити пляшку віскі, і хай приносять тільки лід і содову. Так воно буде найкраще. Добре віскі — то дуже приємна річ. Воно теж належить до радощів життя.
— Про що ти думаєш, любий?
— Про віскі.
— А що саме?
— Яка це чудова річ.
Кетрін скривила обличчя.
— Хай так, — сказала вона.
Ми прожили в тому готелі три тижні. Жилося нам непогано; у ресторані майже завжди було безлюдно, а вечеряли ми здебільшого у себе в номері. Ми ходили по місту або спускалися фунікулером в Уші й гуляли берегом озера. Погода стояла тепла, і все показувало на весну. Ми вже шкодували, що поквапилися залишити гори, одначе весняна погода тривала всього кілька днів, а потім знову настала вогка холоднеча пізньої зими.
Кетрін ходила в місто й купувала всяку всячину для немовляти. Я вчащав до гімнастичного залу вправлятися в боксі. Звичайно я йшов туди вранці, поки Кетрін ще лежала в ліжку. У ті кілька днів облудної весни приємно було, побоксувавши та прийнявши душ, пройтися вулицями й подихати весняним повітрям, посидіти в кав'ярні й подивитися на людей, і прочитати газету, і випити вермуту, а тоді повернутися до готелю й разом з Кетрін піти обідати. Учитель боксу в гімнастичному залі носив вуса, добре володів короткими й влучними ударами, але на смерть лякався, коли партнер переходив у напад. Та загалом мені там подобалось. У залі було багато світла й свіжого повітря, і я працював чимдуж: стрибав через скакалку, боксував з тінню, робив різні вправи для черевних м'язів, лежачи на підлозі в квадраті сонячного світла, що вливалося крізь розчинене вікно, і часом лякав учителя, коли ми з ним боксували. Попервах я ніяк не міг звикнути боксувати з тінню перед вузьким довгим дзеркалом, бо мені дивно було бачити в ньому бородатого боксера. Та врешті це стало тільки потішати мене. Я хотів був зголити бороду ще тоді, як почав ходити на бокс, але Кетрін не дозволила.
Час від часу ми з Кетрін вирушали екіпажем за місто. Погожими днями то була чимала втіха, і ми знайшли собі два приємних місця, куди частенько заїжджали обідати. Тепер Кетрін не могла багато ходити пішки, і я залюбки їздив з нею навколишніми дорогами. Коли випадала гарна днина, ми чудово проводили час, і нам ніколи не бувало нудно. Ми знали, що дитина вже от-от має з'явитися на світ, і це немовби квапило нас, і ми боялися згаяти марно хоч одну хвилину, проведену разом.
Розділ ХLI
Якось перед ранком, годині о третій, я прокинувся, почувши що Кетрін неспокійно ворушиться в ліжку.
— Тобі негаразд, Кет?
— У мене якісь напади болю, любий.
— Рівномірні?
— Та ні, не дуже.
— Якщо почнуться рівномірні, поїдемо до лікарні.
Я був зовсім сонний і одразу ж заснув. Та невдовзі прокинувся знов.
— Мабуть, ти все-таки подзвони лікареві,— сказала Кетрін. — Здається, це таки
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Прощавай, зброє. Старий і море. Оповідання», після закриття браузера.