Читати книгу - "Тяжкі часи"

Так чи не так, Сесі те не зворушило.

— А крім того, — додав пан Гартгаус, розгублено пройшовшись туди й сюди по килимі, — це ж страшенне безглуздя. Я ж зроблю з себе посміховище, покинувши з доброго дива те діло, що до нього взявся.

— Я певна, добродію, — ще раз сказала Сесі, — що тільки так ви можете направити заподіяне. Якби я не була цього певна, я б сюди не прийшла.

Він глянув їй в обличчя й знову почав ходити по кімнаті.

— Бігме, не знаю, що вам і сказати. Таке неймовірне безглуздя!

Тепер настала його черга просити додержання таємниці.

— Коли вже я маю зробити таку сміховинну річ, — сказав він, зупинившись і зіпершись спиною на камін, — то лиш з умовою, щоб про це ніхто й ніколи не дізнався.

— Я ж на вас звірилась, добродію, — відказала Сесі, — звіртесь і ви на мене.

Холодний камін за спиною нараз пригадав йому той вечір, коли він привів до себе щеня. Це був той самий камін, але сьогодні панові Гартгаусові чогось здавалося, наче щеня — він сам. І нічого він не міг придумати.

Він довгенько мовчав, то опускаючи очі, то зводячи їх до стелі, і осміхався, і знов супився, і відходив від каміна, й вертався до нього. Нарешті сказав:

— Мабуть, ще ніхто ніколи не опинявся в дурнішому становищі. Але я не бачу ніякої ради. Що буде, те й буде. А буде, здається, те, що мені справді доведеться звідси поїхати — одно слово, я обіцяю це зробити.

Сесі підвелася. Вона нітрохи не здивувалась, однак дуже зраділа, і личко її засяяло.

— Дозвольте мені зауважити, — провадив пан Гартгаус, — що навряд чи якому іншому посланцеві, чи то посланниці, пощастило б так легко домогтися цього від мене. Я не тільки опинився в прикрому й смішному становищі, а й мушу визнати себе за кругом переможеного. Чи можна спитати, як ваше ім’я, щоб я хоч знав, хто ж моя переможниця?

— Моє ім’я? — перепитала посланниця.

— А більше нічиє не може мене сьогодні цікавити.

— Сесі Джуп.

— І востаннє даруйте мені мою цікавість: ви їхня родичка?

— Ні, я лише бідна дівчина, — відказала Сесі. — Я зосталась без батька — він був лише клоун з мандрівного цирку, — і пан Товкматч із ласки взяв мене до себе. Відтоді я й живу в них у домі.

І вийшла.

А пан Джеймс Гартгаус спершу остовпів на хвилину, тоді з безнадійною міною сів на канапу, думаючи: «Оцього ще мені бракувало до цілковитої ганьби. Тепер можна сказати, що мене розбито вщент. Лише бідна дівчина… лише клоун з мандрівного цирку… а Джеймсові Гартгаусові лише грандіозне фіаско з Хеопсову піраміду завбільшки».

Хеопсова піраміда напровадила його на думку прогулятися Нілом. Він негайно ж ухопив перо й написав (відповідними ієрогліфами) таку цидулу братові:

«Любий Джеку! З Кокстауном квит. Знудився й утікаю. Спробую взятися до верблюдів. Бувай.

Твій Джім»

Тоді подзвонив.

— Пошліть сюди мого слугу.

— Він уже ліг спати, пане.

— Збудіть і скажіть, хай пакується.

Потім написав ще два листи. Одного панові Горлодербі, де ознаймував йому, що від’їжджає з цих країв, і повідомляв, де його можна буде знайти ближчі два тижні. А другого, такого самого змісту, панові Товкматчеві. Заледве встигло висохти чорнило на конвертах, як він уже сидів у вагоні, лишивши височезні кокстаунські комини позаду, і потяг, гуркочучи, мчав його крізь темну ніч.

Люди високоморальні подумають, чого доброго, ніби панові Джеймсові Гартгаусові потім було приємно згадувати про цей свій квапний від’їзд, бо ж ним він хоч трохи направив зроблену капость, що траплялося з ним не часто, а крім того вчасно викрутився з вельми прикрої історії. Та де там! Думка про те, що він спіймав облизня, опинився в смішному становищі, страх перед тим, що сказали б про нього усі такі, як він, джигуни, коли б ненароком довідалися про його пригоду, так гнітили його, що він нізащо в світі б не признався до цього вчинку, чи не найкращого в своєму житті, і тільки одного цього вчинку направду соромився.

Розділ III

РІШУЧЕ І ТВЕРДО

— Невтомна пані Спарсіт, прикро застуджена, зовсім охрипнувши, раз у раз чхаючи так, що здавалось, наче поставне її тіло ось-ось розпадеться, ганялася за своїм принципалом, аж поки спобігла його в столиці; а там, велично впливши до його покою в готелі на Сент-Джеймс-стріт, підпалила порох, що ним була набита, і вибухла. А виконавши з безмежною втіхою свою місію, ця шляхетна жінка зомліла в пана Горлодербі на грудях.

Пан Горлодербі насамперед струснув пані Спарсіт із себе додолу й полишив її там обмирати далі, як сама знає. А потім, щоб вернути її до тями, вдався до сильних засобів: почав викручувати їй великі пальці, клепати по долонях, щедро хлюпати водою в обличчя та запихати сіль у рот. А коли ті дбайливі заходи відживили її (і то дуже швидко), він упхнув її в вагон швидкого потяга, навіть не покріпивши більше нічим, і повіз назад до Кокстауна ні живу ні мертву.

Наприкінці тієї подорожі пані Спарсіт являла досить цікавий зразок античної руїни, одначе ні в якій іншій ролі не могла б претендувати на чиєсь захоплення, такої великої шкоди зазнав її зовнішній вигляд. Та пан Горлодербі, нітрохи не зважаючи на жалюгідний стан її вбрання і здоров’я, не зворушуючись відчайдушним чханням, відразу запхав її в найнятий повіз і приставив до Кам’яної Осади.

— Слухайте-но, Томе Товкматчу, — сказав Горлодербі, вдершись пізно ввечері до тестевого кабінету, — ось ця леді, пані Спарсіт, ви ж її знаєте, має вам розповісти щось таке, від чого вам і заціпить.

— То ви не одержали мого листа! — вигукнув пан Товкматч, здивований несподіваною появою.

— Вашого листа, пане добродію? — ревнув Горлодербі. — Тепер не час для листів! Нікому не раджу торочити Джозаї Горлодербі з Кокстауна про якісь там листи, коли вія у такому настрої, як оце тепер!

— Горлодербі, — сказав пан Товкматч остережливо, — я вам кажу про дуже поважного листа, що я вам написав про Луїзу.

— А я, Томе Товкматчу, — знову гримнув Горлодербі, розлючено ляскаючи долонею по столі, — кажу вам про одну дуже поважну звістку, що я одержав