Читати книгу - "Лісом, небом, водою. Книга 3. Інженер"

— Миколи Миколайовича сьогодні не буде, — відповіла Ганна Іванівна.

— Щось трапилося? — стурбовано спитав Губченко.

— Ото б я щоразу цікавилася, чи нічого не трапилося, коли вас немає на роботі! — пожартувала вона у відповідь. Потім стишила голос і довірчо повідомила: — Побутова травма. Тільки нікому не кажіть.

— Та хіба ж я!.. — Губченко злякано приклав руки до грудей.

І зразу ж вирушив до Тихолоза — розповісти про «побутову травму», не наголошуючи, безперечно, на своїй участі в її організації. Натякнути — це, ясна річ, можна. Але наполягати на чомусь — навіщо?

Втім, розмова не склалася.

— Що це ви там із Заступом зробили? — замість привітатися неприязно спитав його Тихолоз.

— Я?!! — здивувався Губченко.

— Я його вчора зустрів у коридорі з заюшеною пикою. Він матюкався на весь інститут, і зрозуміти можна було тільки одне: що ви наставили пастки на живих людей і що він цього так не залишить.

— Он воно що! — роздумливо протягнув Губченко. — Отож я й здивувався. Зайшов щойно до канцелярії спитати, коли буде Биковець, а мені кажуть, що сьогодні його не буде, бо в нього побутова травма.

— То це не ви на нього пастку поставили?

— На нього?! Та ви що!..

— Ох, Губченку! Дограєтеся ви! — У словах Тихолоза було стільки осуду, що Губченко подумав: «Може, й дограюся».

Вести розмову далі було вже безглуздо. Схоже, він утратив друга. Он воно як буває. Разом жартували, збиткувалися з Заступа. Але Заступ — влада. Тож тепер уже не до жартів. Тепер безпечніше висловлювати осуд на адресу Губченка.

А цікаво, подумав він, чому Заступ не сказав, що у нього виробнича травма?

Кінець комірчини

Лишалося тільки одне. Скористатися з відсутності заступника директора й зробити те, що він уже давно планував зробити. Губченко пішов до себе, замкнув за собою двері, залишивши ключ у замку — так ніхто до нього в лабораторію не зайде, принаймні несподівано.

Він знову знайшов сайт з рок-музикою, ввімкнув її на виразну гучність і зайшов до заповітної комірчини. «Мотоцикл» можна й тут залишити. Без електроніки він нікому нічого не скаже. Найкращий інженер не розбереться, що тут до чого. А електроніки тут уже сьогодні не буде.

Губченко повід’єднував дроти, запакував у старі картонні теки системний блок, пульт керування, всі роз’єми й дроти, навіть дисплей, над яким так довго промарудився свого часу, відкрутив і теж запакував. У портфель усе це не вміщалось. А залишати не можна. Жарти скінчилися. Бити по пиці заступників директорів — нерозважливо.

Він розпакував дрібніші пакуночки й порозсовував по кишенях усе, що туди могло вміститися. Ризикуючи зламати замок, защібнув портфель, зачинив комірчину й поставив клинця під задню ніжку, щоб навіть у разі, якщо хтось знайде механізм, усе одно не зміг би ним скористатися. Уважно обдивився підлогу, почовгав ногами, щоб не лишилося ніяких слідів, і після цього залишив приміщення.

Лінивим кроком він пройшов до чорного ходу — нікого по дорозі не зустрів, тож вирішив, що йому щастить. Обережно обдивившись навколо, вийшов з інституту й подався дворами на сусідню вулицю. Нібито ніхто його не помітив. Пройшов зо три квартали, зупиняючись перед вітринами, в яких відбивалося життя на вулиці. Нікого підозрілого. На узбіччі навпроти торговельного центру стояло кілька таксівок. Він вибрав найпошарпанішу машину, не торгуючись, домовився з шофером і за півгодини вже був у віддаленому мікрорайоні. Розрахувавшись із водієм, Губченко довго розкурював сигарету — аж поки машина зникла за поворотом, потім прожогом заскочив у сусідній двір, стишивши ходу, перетнув його, вийшов на стихійне сміттєзвалище, обійшов його і через шпарину в паркані опинився на території гаражного кооперативу. Там, як завжди, було безлюдно.

Усе складалося якнайкраще, аж поки він відімкнув ворота свого гаража. А там завмер і замислився. Не може бути, щоб усе було так просто. Якщо в них вистачає ресурсів на те, щоб стежити за ним, на такі дорогі чіпи й датчики руху, то про місце розташування гаража вони не можуть не знати. Вони не могли тут не бути. Отже…

Коли знаєш, що шукаєш, сліди знайти неважко. Навколо машини все було чисто, тобто не так, щоб чисто, а як завжди. Де ви бачили, щоб у гаражі було чисто? Не метро ж. Але там він нічого не знайшов. А от коли розібрав «пайоли» — так він називав нарізані дощечки, що закривали яму під машиною, — і ввімкнув світло, то зразу ж помітив слід. Власне, й не слід і навіть не півсліда — хіба що чверть. Звісно, якби не шукав, то й не помітив би. А так… Просто чіткий помережаний відбиток підбора кросівки. Тут хтось стояв. Навіщо?

Губченко взяв лампу й спрямував на дно свого заслуженого «жигуля». І зрозумів, що тут працював справжній професіонал. Бо цього жучка він би так просто не помітив. Якби не слід на дні ями, то й не знайшов би нічого. Чіп був приклеєний якимось чорним дуже густим і тягучим пластиліном. Добре, що не спробував відліпити його пальцями. Чим таке відмити, він навіть не уявляв. Відколупнув старою викруткою і так на ній і залишив.

Викотив машину з гаража, не вмикаючи двигуна, зачинив ворота, потім іще прокотив «жигуля» вниз, майже до виїзду з кооперативу, аж тоді завів і під’їхав до шлагбаума.

— О! А коли це ви пройшли, що я не помітив? — Дякувати Богу, охоронець був знайомий.

— Та давно вже, — відповів Губченко. — Десь ви, мабуть, відходили на хвилинку.

— Дивно, — промимрив охоронець.

Вести з ним розмову далі було безглуздо. Щойно шлагбаум піднявся на достатню висоту, водій газонув, і, здійнявши куряву, «жигуль» помчав у напрямку моста.

Міст з’єднує те, що природа вважає різним. Урвистий правий берег лишився позаду. Попереду був пологий, зарослий високими травами лівий. Губченко знав, що не втече. Надто досвідчені й треновані люди полювали на нього. Але він знав і дещо інше: там, на лівому березі, він виграє час.

Фундамент крутого дядька

Десна в цьому місці робила крутий віраж, утворюючи видовжений півострів. Річка вона норовлива, непевна, вередлива. Цього року їй хочеться текти так, а вже наступного — інакше. То на радість рибалкам намиє довгу піщану косу, де вони потім приманюють глюкалом сома, то їм на горе з’їсть ту косу за один рік, вріжеться в протилежний берег і намиє весь виграний пісок десь посередині русла, утворивши острів. За два-три роки острів заросте травою, там заведуться жаби, і до них злетяться лелеки — на бенкет. А соми й рибалки шукають собі інше