Читати книгу - "Гробниця"

її мали завантажити в автобус з англійськими туристами, котрі прямували транзитом до Андорри. Реєстраторка працювала не покладаючи рук і вже починала нервувати. А Хола ніде не було видно. Мередіт унутрішньо була вже готова до того, що Хол може й не прийти. Протверезівши вранці й утративши сміливість, яку давав йому алкоголь, він, можливо, уже пошкодував, що піддався імпульсу й запросив незнайомку на прогулянку. Водночас їй усе ж таки кортіло, щоб він прийшов. Так собі, нічого особливого, і вона не помре з горя, якщо Хол її підведе. Проте Мередіт не могла не зізнатися сама собі, що неприємний холодок у грудях вона таки відчувала.

Вона стала гаяти час, розглядаючи фотографії та малюнки, розвішані на стінах вестибюля. То були звичайні олійні полотна, що їх можна зустріти в кожному провінційному готелі. Сільські краєвиди, вежі, оповиті імлою, пастухи, гори — загалом, нічого особливого. Світлини були цікавіші, явно підібрані так, щоб підкреслити атмосферу «рубежу століть». Узяті в рамку портрети в коричневих і сірих тонах. Жінки з серйозними виразами облич, із туго затягнутими таліями, у широких спідницях та з високими зачісками. Застиглі в напружених офіційних позах чоловіки з вусами й бородами. Неприродно випроставшись, вони витріщалися в об’єктив фотоапарата.

Мередіт пробігла очима по стінах, скоріше оцінюючи загальне враження від цієї виставки, аніж удивляючись в особливості кожного знімку. Та раптом вона помітила один портрет, розташований біля вигину сходів просто над фортепіано, яке вона помітила вчора ввечері. То було коричнево-біле фото в чорній дерев’яній рамці, на ньому вона впізнала площу в Рен-ле-Бені.

Мередіт підійшла ближче. У центрі світлини на металевому стільці з прикрасами сидів якийсь чоловік із чорними вусами та зачесаним назад темним волоссям. Циліндр і палиця лежали в нього на колінах. Позаду нього, з лівого боку, стояла чарівна жінка якогось майже неземного вигляду, тендітна й елегантна, у до ладу скроєній чорній жакетці, сорочці з високим комірцем і в довгій спідниці. Її чорна напіввуаль була піднята, відкриваючи погляду легке пухнасте волосся, підколоте вгору красивим шиньйоном. Її граціозна рука в чорній рукавичці спиралася на плече чоловіка. По інший бік стояла молода дівчина. Її кучеряве волосся вкривав фетровий капелюшок, і на ній була коротка жакетка з мідними ґудзиками й оксамитовою оборкою.

Десь я її вже бачила.

Вона примружила очі й придивилася пильніше. Щось у сміливому відвертому погляді цієї дівчини привабило Мередіт і відлунням відізвалося в закутках її свідомості. Якийсь примарний спогад про ще одну схожу фотографію? А може, малюнок? Чи карти? Вона відтягла вбік важкий фортепіанний стілець і нахилилась до фотографії, лихоманково перебираючи спогади, але на думку нічого не спадало. Дівчина була разюче вродливою, із хвилястими локонами, упертим підборіддям та очима, які сміливо дивилися в самісінький об’єктив камери.

Мередіт перевела погляд на чоловіка в центрі фото. І помітила чітку родинну схожість. Може, це брат і сестра? Вони мали однакові довгі вії, однаковий сміливий непохитний погляд, однаковий нахил голови. Зі старшою жінкою визначитись було складніше. Блідий колір обличчя, світле волосся, якийсь відсторонений погляд… Попри всю її фізичну схожість із чоловіком і дівчиною, вона виглядала якоюсь крихкою та ілюзорною. Присутньою, але примарною. Наче будь-якої миті готовою кудись безслідно щезнути. «Як Мелізанда з опери Дебюссі», — подумала Мередіт; ця жінка несла в собі ледь помітну ознаку приналежності до іншої епохи й інших країв.

Мередіт відчула, як у неї похололо під серцем. Вона пригадала, що то був той самий вираз, що його вона помічала в очах своєї справжньої матері, коли ще була малою. Інколи лице Жанети було добрим і замисленим. Інколи — розлюченим і спотвореним. Проте завжди, незалежно від настрою, у ньому був той самий вираз відсторонення та байдужості як ознака блукаючого розуму, що витає десь далеко; зосереджений на людях, яких ніхто інший не бачить, він услухається в слова, що їх ніхто інший не чує.

Досить про це.

Твердо вирішивши не піддаватися дражливому впливу сумних спогадів, Мередіт простягла руку та зняла фотографію зі стіни, шукаючи хоч якогось підтвердження, що світлину дійсно зроблено в Рен-ле-Бені, — дати чи іншої позначки.

Коричневий восковий папір, місцями зморщений від часу, уже відшаровувався від рамки, проте слова, написані ззаду прописними літерами, було видно досить чітко. «РЕН-ЛЕ-БЕН, ЖОВТЕНЬ 1891 РОКУ», потім ішла назва фотостудії, а далі — «ВИДАВНИЦТВО БУСК». Неприємні емоції змінилися цікавістю.

А нижче виднілися три імені:

МАДЕМУАЗЕЛЬ ЛЕОНІ ВЕРНЬЄ, МОСЬЄ АНАТОЛЬ ВЕРНЬЄ, МАДАМ ІЗОЛЬДА ЛЯСКОМБ.

Мередіт відчула, як волосся на її потилиці стало сторч. Їй пригадалася гробниця в далекому кінці кладовища в Рен-ле-Бені: РОДИНА ЛЯСКОМБ-БУСК— Тут, на фотографії, що висіла на стіні, ці два імені поєдналися знову.

Тепер вона знала напевне, що дві молодші постаті на світлині мали прізвище Верньє й були братом і сестрою, а не подружжям — з огляду на їхню фізичну схожість. Старша жінка мала вигляд людини, що багато спізнала у своєму житті. І це життя було сповненим труднощів та поневірянь. І раптом Мередіт пригадала, де вона раніше бачила брата й сестру Верньє. То було в Парижі, коли вона розраховувалася за обіду «Ле Пті Шаблізьєн» — на тій вулиці, де колись жив Дебюссі. Похмурий композитор невдоволено позирав зі світлини, а поруч із ним, на сусідньому знімку, що теж висів на стіні, були зображені той-таки чоловік і та сама разюче вродлива дівчина, тільки з ними була ще якась, старша за віком жінка.

Мередіт подумки вилаяла себе за те, що не придивилась тоді до того фото уважніше. Якусь мить вона навіть роздумувала — може, зателефонувати зараз же до того ресторану й спитати, що їм відомо про родину, фотографія якої висить поруч із портретом Дебюссі? Утім, збагнувши, що їй доведеться розмовляти по телефону французькою, відкинула цю думку.

Коли вона дивилась на фото, у її уяві позаду нього смутно проступив іще один портрет — дівчинки та хлопчика. Якими вони були і якими стали. І на мить Мередіт здалося — хтозна? — що їй відомо, як і чому життєві історії, котрі вона досліджувала, переплелися між собою.

Повісивши фотографію на стіну, Мередіт вирішила згодом попрохати дозволу взяти її на деякий час. Відсовуючи на місце важкий фортепіанний стілець, вона помітила, що кришка інструмента відкрита. Клавіші зі слонової кістки злегка пожовкли, а краї надщербились, немов старі зуби. «Кінець дев’ятнадцятого сторіччя», — упевнено подумала вона. — «Блютнер будуар ґранд».

Мередіт натиснула середню С. У замкненому просторі нота прозвучала чисто й гучно. Дівчина винувато озирнулась, але ніхто не звернув на неї