Читати книгу - "Країна гіркої ніжності"

Не було й страху — від самотності, від того, що, можливо, чекає попереду. Сьогодні, завтра. Якщо дізнаються про ті походи до лісу… Нехай. Наївно подумала: «Я розповім, що народилося нове життя». І раптом відчула: не буде кому розповідати, її не почують, просто не почують. Бо в світі довкола неї мертве стає живим, а живе, яким було ще вчора, — мертвим. І так, очевидно, й мало бути.

14

Олеся не знайшла Костика на будові. Її просто туди не пустили. Вийшов молодий чоловік, глянув неприязно:

— Далі не можна. Тут приватна територія. Небезпечно для життя.

— Я шукаю одну людину, — пояснила Олеся. — Він тут має працювати.

— Ким? — Охоронець, чи хто він, дивився пронизливо-вивчаюче.

— Не знаю. Будівельником. Його Костиком звати. Костею.

— Не знаю такого, — охоронець круто повернувся і зник за огорожею, що ховала будову.

«От і все, і нічого, — подумала Олеся. — І я не знаю, нащо шукала Костика. Але ж був потрібен. Був і загув. Чи ні?»

Спробувала обійти огорожу — високу, збиту міцно. З-за огорожі чулися ритмічні удари.

«Може, собі, як вернуся, попроситися сюди? Тільки що я вмію робити?»

Думка Олесі прийшла і відійшла. Подумала далі: яке нестерпне сьогодні чекання! Ніколи таким не було.

Вона відчула потребу з кимось поспілкуватися. Дістала свого сотовика. Подзвонити Лільці, чи що? Ще на один, другий номер, записаний у її мобілці? Мусять же бути ті, хто чекає її дзвінка. Раптом прийшло слово. Слово «мама». Посеред пустирища, наповненого рвучким зимовим вітром, що посилювався, мов заповзявся її прогнати, Олеся раптом подумала: «Пора вертатися». До мами, до Луцька? Але вона й так збиралася їхати до того міста. До Ярослава. А мама? Чому вона мовби навмисне забувала маму?

Олеся набрала мамин номер. І почула, що мама теж збирається їхати до Луцька.

— До Луцька? А де ти, мамо? — здивувалася Олеся.

У відповідь почула, що знайшовся дядько Андрій. Андрій Степанович. У лікарні одного невеличкого містечка. Мама викликала машину з Луцька, з їхньої лікарні. Чекає. У дядька Андрія травма хребта, невідомо, як буде далі. Вона сподівається, що все обійдеться, що буде добре.

Головне, що він опритомнів, може розмовляти і його можна транспортувати. Голос у мами був схвильованим, але щасливим.

— Розумієш, він живий, живий, — повторювала вона мов заведена. — Він мені сказав, що я розтоплюю зиму…

Мама засміялася. Сміх, що прилетів з якогось там містечка, був теж щасливим. Олеся подумала, що в Луцьку і вона покличе своє щастя. Воно ж не таке болюче, як у мами…

— Може, я приїду до тебе? — спитала. — У те містечко… Як там воно?..

— Ні-ні, — сказала мама вже чомусь злякано. — Ви собі їдьте до Луцька. Там і зустрінемось. Головне, що я його знайшла. Я шукала і знайшла.

Уже закінчивши розмову, Олеся здивувалася від раптової здогадки: вона сама шукала Костика, щоб той… Щоб той не пустив її до Луцька.

«Ти ще скажи, що хотіла запропонувати, аби Костик женився на тобі, — смішок вирвався з її думки й покотився пустирем, що мав стати торгово-розважальним центром. — А чого, це був би класний вихід. Бо моя впертість…»

Олеся взяла свою впертість на повідок і повела назад. Тим же шляхом, що півгодини тому місила мокрий сніг під ногами сама. Сніг тепер ще більше чавкав, аж голосив.

«Я женю на собі Ярослава. На зло йому й собі. На зло з моєї любові. Я приручу не тільки його, а весь світ. Якщо треба, то й мого любого таточка. А що, він ще може мені згодитися… Не зі своєю засцяною квартирою, а з чимось більшим. Чимось ще мені невідомим. Але згодиться».

Сумбур думок спинив Олесю вже біля її будинку. Подумала далі: «Отака ти, Олесько? Але ж інакшою вже не будеш. То тільки мама може бути щасливою біля чоловіка, у якого травмований хребет. Котрий — який жах! — напевно, й ходити вже не зможе. І мама щаслива?..»

15

Новорічні дні в Луцьку. Віталія, Олеся, Даздраперма. Троє жінок, зустрівшись, готують новорічну вечерю. Підіймають завчасно келихи з вином, і Віталія біжить зустрічати Новий рік в лікарню, до Андрія. Їй дозволено бути з ним і цієї ночі, й коли забажає.

Віталія.

Віталія каже:

— Цей рік вийшов і таким, і не таким. Як завжди. Закінчується не зовсім так… Олесю, не спирайся на стіл, вимажешся об салат. Що я хотіла сказати?

Олеся:

— Про рік, що відпливає. Як у морі кораблі.

Віталія:

— Ах, Олесю, я не думала, що ти така свавільна.

Олеся:

— Я не…

Віталія:

— Не перебивай. Ага… Яке щастя, що наше бабське кодло разом, що ми троє… Які ми дурні, що вперше отак зустрічаємо, що досі не зустрічали Новий рік разом. Троє.

Олеся:

— Не всі.

Віталія:

— Що — не всі?

Олеся:

— Не всі дурні.

Віталія:

— Олесько, уб’ю. Перебивати матір… Та ще й так. Але ж ти і зараза. Твоє щастя, що Новий рік… Мамо, я розумію, що нічого не повернеш… Одним словом, я вас люблю. Дуже люблю. Олесю, і тебе стосується.

Олеся:

— Дєкую. Мамо — цьом. Вино видихається.

Віталія:

— Щоб вам було добре. І Андрієві.

А мама стоїть і усміхається. Тихо, як мишка…

Даза:

— З-під помела…

Віталія:

— За вас. Усе. Мовчіть. За вас і мою любов до вас. Вона так довго йшла. Не йшла, а пленталася.

Отакий у неї вийшов тост. На вулиці Віталія добігла до маршрутки, яка ще їхала в бік лікарні. А втім, Новий рік… І цілий десяток людей кудись їхали. Вона приїхала до Андрія. Їх було в палаті теж троє: старий травмований чоловік з вусищами і хлопець, що зламав тазову кістку. Ще не спали, бо ж Новий рік.

Віталія розмовляла, казала якісь слова утіхи. Старий, якого звали Михайлом, розповідав про непутьового сина, якому вже тридцять п’ять літ і який ніяк не подарує внуків, хоч одружувався тричі. Ні, десь вони є, внуки, від першої й другої жінок, але ж, боже мій, так далеко, що до них не дістанешся. Жінки переносять свою неприязнь до чоловіка на нього, старого, а що ж він винен? А, певно, винен, бо тепер нема з ким поговорити,