Читати книгу - "Чорна дошка"

— Позичте, — казав, — те-то й те-то.

У відповідь отримував не слова, а те, що просив. Ще й казали на останок:

— Та хіба ж молоко позичають? У тебе й корови нема, аби віддати. Бери так.

— Я відроблю, — запевняв Малиночка. — Я вам задарма так хату розмалюю, що…

Заможники не бажали, аби їм хати малювали, тому лиш махали на Гаврила руками й посміхались. А тепер… тепер не ті часи. У Гаврила хоч висівки є, та картопля, та ось ще жменя пшениці лишилась. А у тих — усе відібрали. «Але ж чи вистачить на нас сімох усього цього добра та аж до наступного врожаю?» — риторично питався.

Із них сімох до настання зими лишилось лиш шестеро. Малюк помер прямо в матері на порожніх грудях. Галина не хотіла відпускати похололе тільце й усе відмовлялась вірити, що Серафима вже немає серед живих. З того часу й не піднімалась. Злягла відразу за нею й мати. Але ж то й не дивно — жінці сім десятків було минулої осені. А в грудні захворіла Любця. Висівок ставало все менше, картопля закінчувалась, кукурудзу майже всю з’їли. У колгосп перестали привозити бодай-що із міста, худоба дохла. Малиночка ходив на уклін до Гілька. Той грізно мовив:

— Не маю чим годувати й тих, хто працює. А ти оце прийшов. Молока йому дай. Зараз!

Гаврилові діти охляли, а сам Гаврило ніби став несповна розуму.

Після того як повернувся з роздобутків та приніс жолудів і калини, у хаті закипіла робота. Старший син тер жолуді разом із кукурудзяними жовтими бібками й усе цікавився, що із цього варитиме Гаврило. Той, не втрачаючи ентузіазму, розповідав, що це будуть спеціальні коржики, які він сам назвав жолудяники. Діти питали:

— Неньо, а вони смачні?

— А як же ж? — дивувався чоловік і бачив, що його бліда та змарніла дружина зі свого ліжка ніжно посміхається. — Такої смакоти ще ніхто у Веселівці не їв. Ми будемо першими.

— Пити, пити… — тихо попросила Люба й якось дивно захрипіла.

На її голос блискавично зреагував Демидко, кинувся до слоїка з червоним калиновим напоєм, лийнув обережно до глиняної, розмальованої батьком чашечки та поніс сестричці. Гаврило весело продовжував розповідати про жолудяники, їхню користь для здоров’я та росту, крутив замість сина жорна й запевняв Любу, маму та Галю, що вже після цієї заморської страви вони піднімуться й хвороба куди й подінеться.

— Будь-яка хвороба, їй-бо, боїться, як вогню, жолудяників. А якщо ще й запити калиновим соком… Любцю, скажи, що це не що-небудь, а справжня панська страва. Любцю! — батько просив дочку озватись, але замість неї озвався її брат:

— Любця пішла.

— Уже пішла? — продовжував підтримувати позитивну атмосферу в хаті батько сімейства. — О, я ж кажу, жолудяники підніма…

Раптом він зрозумів, що має на увазі хлопчина, кинув швидкий погляд на дружину. «Почула чи ні?» — встиг подумати і побачив по її скорботному виразу обличчя, що таки почула й зрозуміла раніше за нього. Хотілось Гаврилові вибігти негайно із хати й мчати без упину кудись світ за очі, за далекий і недосяжний горизонт, хотілось умить померти й не бачити цього скорботного погляду матері, яка втрачає вже друге дитя й нічим не може зарадити. Хотілось йому падати на коліна та молити Бога забрати всіх їх разом до себе в одну мить, аби не мучитись, аби не страждати й не бачити більше жодної смерті близької й рідної людини.

Галя, ймовірно, відчула порухи душі свого чоловіка, спромоглась підвестись із ліжка, дійти похитуючись до Гаврила, обняти, приголубити й разом із чоловіком наблизитись до мертвої десятилітньої дочки. Демид так і продовжував стояти над сестрою з керамічною чашечкою в руках. Він навіть не розігнувся і, здавалось, усе ще намагався напоїти дівчинку, але її склеплені вуста не приймали більше ніяких подачок з цього світу. Відкриті очі якось осудливо вдивлялись у стелю. Батько опустив дочці повіки. На ранок сам поховав на цвинтарі. Над могилою стояв він та двоє його синів, які весь час супроводжували напівбожевільного неня. Так дітям веліла мати.

За один місяць, за отой страшний грудень, батько із синами тричі ходив на цвинтар. У невідкладних справах. Спершу біля хреста маленького Серафима, підписаного блакитною фарбою, виріс інший — із зеленим написом. Блакить од дощів встигла посіріти. Серафим, який не прожив і десяти днів, асоціювався в батька саме із цим небесним кольором. Другий хрест позначений був зеленим, бо Люба над усе любила літо й казала завжди, що зелень навколо неї примушує її душу радіти. «Буде тобі, доню, зелень», — бубонів Гаврило, наносячи на хрест залишки зеленої фарби зі спеціального тюбика.

Ці тюбики, а було їх у художника-самоука всього сім, колись за роки три до того, як мандрівний Гаврило дістався до Веселівки, йому подарував на залізничній станції в Уладівці незнайомий дядько. Він побачив, як Малиночка на невеличкий аркуш різкими рухами наносить лінії чорним вугляком. Уздрів, що той намагається швидко схопити профіль симпатичної товаришки-червоноармійки, яка саме разом із іншими солдатами стояла на пероні в очікуванні транспорту. Чоловік підсів ближче до Малиночки й поцікавився, звідкіля той узявся та куди йде. Хотів був заманити Гаврила до Харкова, обіцяв прилаштувати до художнього училища, але вільна душа художника-самоука воліла лишитись на батьківській землі. Наостанок незнайомець витяг зі свого саквояжа коробочку фарб та кілька пензлів різного розміру і без особливих передмов дав усе це багатство Гаврилові. Поки той отямився, дарувальник уже махав йому з вікна потяга, який відправлявся в бік столиці.

За п’ять діб по тому, як поховав дочку, біля двох дитячих виросла доросла могила. Хрест був лаконічно підписаний білилами «Феодосія Малиночка. 1861–1932». У божу неділю, ще за тиждень чи днів десять по тому (Гаврило втратив лік тим дням), клаптик землі, де спочивали найближчі Гаврилові люди, збагатився четвертим хрестом і четвертою могилою. На свіжовитесаних дошках чорно-червоним вималювалось ім’я коханої дружини — одна літера чорна, інша червона.

— Любила ваша матуся ці два кольори. Казала, якщо вони поодинці, то видаються страшними, а разом око звеселяють. Бо ж червоне — це життя, а чорне — то смерть. І разом увесь час вони ходять, життя та смерть, червоне та чорне, — розповідав хлопцям батько, а ті слухали, але мало що чули.

— Відмучилась! — додав наостанок Гаврило, витер рукавом сухі очі та почалапав до спустошеної від жінок хати.

Хлопчики плентались