Читати книгу - "Американський психопат"

— У сраку його… У сраку ніґера на стіні… — знову затинається, а потім зітхає і дочитує: — Чорношкірий… де… ебіл?

Пара за сусіднім столиком повільно обертається і дивиться на нас. Чоловік виглядає нажаханим, у жінки на обличчі той самий страх. Я витріщаюся на неї, не кліпаючи, аж поки вона не опускає очі на свій довбаний салат.

— Ну, Патріку… — каже Бетані, прокашлявшись, намагається посміхнутись і повертає мені папірець.

— Так? — питаю я. — Ну?

— Я бачу, що… — Вона зупиняється, думає. — Що твоє відчуття… соціальної несправедливості… — Вона знову відкашлюється і опускає очі. — Не змінилося.

Я забираю у неї папірець, знову кладу його в кишеню і посміхаюся, намагаючись зберегти незворушний вираз обличчя, сиджу дуже прямо, щоб Бетані не запідозрила, як мене крутить. Офіціант підходить до столу, і я питаю, яке у них є пиво.

— «Хайнекен», «Будвайзер», «Амстель Лайт», — перераховує він.

— Так? — питаю я, дивлячись на Бетані й жестом спонукаючи його продовжувати.

— Емм, це все, сер, — каже він.

— Нема «Корони»? Нема «Кірін»? «Грольш»? «Морретті»? — роздратовано питаю я.

— Перепрошую, сер, нема, — обережно відповідає він. — Тільки «Хайнекен», «Будвайзер», «Амстель Лайт».

— Божевілля якесь, — зітхаю я. — Давайте «Джей енд Бі» з льодом. Ні, мартіні «Абсолют». Ні, чистий «Джей енд Бі».

— Мені ще пляшку «Сан-Пеллеґріно», — каже Бетані.

— Мені те саме, — швидко додаю я.

Нога сама собою здригається під столом.

— Гаразд. Розповісти вам про наші фірмові страви? — питає офіціант.

— Неодмінно, — випльовую я, трохи заспокоююсь і посміхаюсь до Бетані.

— Ви впевнені? — сміється він.

— Прошу, — кажу я, розглядаючи меню.

Мені щось не смішно.

— На закуску в мене є в’ялені помідори та золотий кав’яр з чилі з перців поблано і суп зі свіжого цикорію…

— Хвилинку, хвилинку, — кажу я, підводячи руку і спиняючи його. — Зачекайте хвилинку.

— Так, сер? — спантеличено питає офіціант.

— У вас є? Ви хотіли сказати, у ресторану, — виправляю я його. — У вас немає в’ялених томатів. Вони належать закладу. У вас немає чилі поблано. У закладу є. Це так, уточнення.

Ошелешений офіціант дивиться на Бетані, яка вправно розряджає атмосферу, питаючи його:

— А як у вас подається суп з цикорію?

— Емм… холодним, — каже офіціант, ще не оговтавшись після мого вибуху і відчуваючи, що тут він має справу з чимось дуже, дуже нестабільним.

Тож непевний він мовчить.

— Продовжуйте, — спонукаю його я. — Прошу, кажіть далі.

— Він подається холодним, — повторює офіціант. — А як основну страву можемо запропонувати морського чорта зі скибочками манго, сендвіч із луціана на бріоші з кленовим сиропом та… — Він звіряється з блокнотом. — …бавовною.

— Мм, звучить смачно. Бавовна, мм, — кажу я, жадібно потираючи долоні. — Бетані?

— Я буду севіч з цибулею-пореєм та щавелем, — каже Бетані. — І цикорієвий салат із горіховим соусом.

— Сер? — нерішуче питає офіціант.

— Я буду… — Я затинаюсь і швидко продивляюсь меню. — Я буду кальмара з кедровими горішками, і можна мені ще шматок козячого сиру шевре… — Я зиркаю на Бетані, чи не скривиться вона, якщо я неправильно це вимовив. — І ще… о, трохи соусу сальса.

Офіціант киває і йде, лишаючи нас самих.

— Ну що ж, — всміхається Бетані, потім помічає, що в мене тремтить нога. — Що… що в тебе з ногою?

— З ногою? О… — Я переводжу погляд униз, потім знову на Бетані. — Це все… музика. Мені дуже подобається музика. Та, що зараз грає.

— А що це? — запитує вона, схиливши голову, і намагається вловити приспів у нью-ейджевій інструменталці, що лунає з колонок під стелею біля бару.

— Це… здається, Белінда Карлайл, — припускаю я. — Точно не знаю.

— Але… — починає говорити вона і замовкає. — Та ні, нічого.

— Що «але»?

— Але я не чую співу, — всміхається вона і сором’язливо опускає очі.

Я припиняю рухати ногою і вдаю, що прислуховуюсь.

— Але ж це одна з її пісень, — кажу я і недбало додаю: — Здається, «Небо — це місце на Землі», ти її знаєш.

— Слухай, — каже Бетані. — Ти останнім часом ходив на якісь концерти?

— Ні, — кажу я, краще б вона не порушувала цю тему серед усіх інших… — Не люблю живу музику.

— Живу музику? — заінтриговано перепитує вона, потягуючи воду «Сан-Пеллеґріно».

— Так. Ну, знаєш, коли група грає, — пояснюю я, хоч, судячи з її обличчя, кажу абсолютно неправильні речі. — О, забув. Я ходив на «Ю Ту».

— І як тобі вони? — питає вона. — Новий диск мені дуже сподобався.

— Вони були чудові, просто чудові. Просто цілковито… — Пауза. Я не знаю, що сказати далі. Бетані здіймає брови, їй цікаво дізнатися більше. — Цілковито… ірландські.

— Чула, наживо вони дуже непогані, — каже вона, і її голос звучить дуже мелодійно. — Що ще тобі подобається?

— Ну, знаєш, — кажу я, повністю розгубившись. — «Зе Кінґсмен», «Луї-Луї». Таке.

— Боже, Патріку, — каже вона, уважно вдивляючись у моє обличчя.

— Що? — панікую я і одразу торкаюся волосся. — Забагато мусу? Чи тобі не подобаються «Зе Кінґсмен»?

— Ні, — сміється Бетані. — Просто не пам’ятаю, щоб ти був таким засмаглим, коли ми разом вчилися.

— Але ж я був засмаглим, так? — питаю я. — Тобто я ж не був схожим на привида Каспера, правда ж?

Я ставлю лікоть на стіл, напружую біцепс і прошу її помацати м’язи. Вона неохоче це робить, і я продовжую її питати:

— Я справді в Гарварді був не таким засмаглим? — Я жартівливо вдаю, що стривожений, але ж я насправді стривожений.

— Ні, ні, — сміється вона. — Ти точно був Джорджем Гамільтоном випуску вісімдесят четвертого року.

— Дякую, — кажу я, мені приємно.

Офіціант приносить наші напої — дві пляшки мінеральної води «Сан-Пеллеґріно».

Сцена друга.

— То ти працюєш у Міл-як-там-його… Тафта? Як правильно? — питаю я.

Її тіло, її шкіра — вони видаються пружними та рожевими.

— «Мілбанк Твід», — каже вона. — Там я