Читати книгу - "Шантарам"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Чотирнадцять місяців,— поправив я її.— Два місяці після приїзду, шість місяців у селі, майже шість місяців у нетрищах. Всього чотирнадцять.
— О, прошу вибачення. Чотирнадцять.
Мадам Жу була мені нецікава, та я хотів, щоб Карла й далі говорила.
— А чому вона ховається од відвідувачів? — порушив я мовчанку.
— Навряд чи хтось може дати тобі відповідь на це питання,— Карла дістала дві цигарки «біді», запалила їх і простягнула одну мені. Руки її тремтіли.— Про це ходять різні чутки. Дехто каже, що її обличчя було знівечене в якійсь катастрофі. А фотографії нібито ретушують, щоб приховати шрами. Інші стверджують, що у неї проказа чи якась інша подібна хвороба. А один з моїх друзів уважає, що мадам Жу взагалі не існує, що її вигадали для того, щоб приховати ім’я справжнього власника закладу і те, що відбувається за його стінами.
— А ти сама як вважаєш?
— Я... я розмовляла з нею крізь ґрати. Мені здається, вона настільки пихата, патологічно пихата, що ненавидить саму себе за те, що старіє. Гадаю, вона не може витерпіти того, що вона недосконала. Багато — просто дивно, як багато — людей стверджує, що вона була дуже вродлива. На фотографіях їй можна дати років двадцять сім — тридцять. Ніяких зморшок, ніяких мішків під очима. Либонь, вона настільки закохана в себе, що не може допустити, щоб інші бачили, як вона виглядає насправді.
— Звідки ти стільки про неї знаєш? — запитав я.— Як ти з нею познайомилася?
— Я працюю посередницею.
— Це мені мало що каже.
— А скільки ти хочеш знати?
Відповісти на це питання можна було дуже просто: «Я кохаю тебе і хочу знати про тебе все», але в голосі її чулося роздратування, в очах був холод, і я вирішив не наполягати.
— Я не хочу пхати носа до твоїх справ, Карло. Я не знав, що це така дражлива тема. Ми знайомі вже понад рік — хоч і не бачимося постійно — і я жодного разу не питав тебе, чим ти займаєшся.
— Я знайомлю людей, які потрібні одне одному,— відповіла вона, трохи відтанувши.— І стежу за тим, щоб люди отримали за свої гроші те, що їм потрібне. Дехто — багато хто, до речі,— виявляє бажання відвідати Палац мадам Жу. Просто дивно, яку цікавість вона будить в людях. Вона небезпечна. І, здається, ненормальна. Але люди готові на все, щоб зустрітися з нею.
— А чому, як ти думаєш?
Вона утомлено зітхнула.
— Не знаю. Справа тут не тільки в сексі. Звісно, у неї працюють найвродливіші дівчата в Бомбеї і вона навчає їх найвитонченішим трюкам, але люди йшли б до неї, навіть якби у неї не було всіх цих красунь. Не знаю чому. Я приводила чимало клієнтів до мадам Жу, і декому навіть вдавалося поговорити з нею крізь ґрати, як і мені, але все одно я нічого не розумію. Вони полишають Палац з таким виглядом, ніби були на аудієнції у Жанни д’Арк. Вона їх надихає. Але мене — нітрохи. Мене завжди кидало в дрож від неї.
— Вона тобі не подобається?
— Набагато гірше, Ліне. Я ненавиджу її. Ненавиджу настільки, що бажаю їй смерті.
Тепер настала моя черга поринути в мовчання. Огорнувшись ним неначе шаллю, я дивився на мальовничу вуличну метушню, що пропливала за вікном повз її м’яко окреслений профіль. По правді кажучи, таємниця мадам Жу не дуже хвилювала мене — я цікавився нею, бо мусив виконати прохання Карли. Я кохав цю прегарну швейцарку, що сиділа поряд зі мною, та вона й сама була неабиякою таємницею. Мене цікавило, як вона потрапила до Бомбея, чому має справи з цією страшною мадам Жу і чому ніколи не розповідала про себе. Та хоч як мені кортіло дізнатися все про неї, я не міг її розпитувати. Я не мав права вимагати від неї повної відвертості, тому що не відкривав їй власних секретів. Я збрехав їй, сказавши, що я родом з Нової Зеландії і у мене немає рідні. Навіть мого справжнього імені вона не знала. Я був закоханий в неї, але почувався зв’язаним цією брехнею по руках і ногах. Вона цілувала мене, і це було чудово. Щиро і чудово. Але що означав цей поцілунок: початок чогось чи кінець? Я всією душею сподівався, що справа, у зв’язку з якою ми їхали в цьому таксі, зблизить нас, розіб’є стіну поміж нами, зведену з секретів і обманів.
Я усвідомлював усю складність завдання, яке мені належало виконати, як і те, що наш обман може розкритися і мені доведеться визволяти Лайзу з Палацу силоміць. Я був готовий до цього. Під сорочкою у мене за поясом був у шкіряних піхвах ніж із довгим і гострим лезом. Я міг упоратися з двома супротивниками. У в’язниці мені траплялося брати участь в ножових бійках. Ніж — стара і примітивна зброя, але в руках людини, яка уміє з ним поводитися і не боїться увіткнути його в свого ближнього, він поступається за ефективністю хіба що пістолету. Сидячи у таксі, я без зайвих емоцій внутрішньо готувався до сутичок. Ліва рука у мене повинна бути вільною, щоб мати можливість вивести або витягнути Карлу з Лайзою з Палацу, а правою я повинен буду пробивати нам шлях. Я не відчував страху. Я знав: якщо доведеться битися, я дубаситиму, різатиму і колотиму не замислюючись.
Таксистові нарешті пощастило вибратись із затору; пірнувши під естакаду, він наддав газу і помчав широкою вулицею. Вітерець приніс нам прохолоду, і наше волосся, що намокло від поту, відразу ж висохло. Карла викинула недопалок «біді» у вікно і почала порпатися в лакованій шкіряній сумочці на довгому ремені, аж дістала самокрутку і запалила.
— Мені треба отямитися,— сказала вона, глибоко затягнувшись.
Авто наповнили пахощі гашишу. Зробивши декілька затяжок, вона простягнула цигарку мені.
— Гадаєш, це допоможе?
— Може, й ні.
Кашмірський гашиш був міцний, і я відчув, як розслаблюються м’язи шиї, плечей і живота. Водій демонстративно втягнув носом повітря і обернув люстерко так, щоб видно було, що відбувається на задньому сидінні. Я віддав цигарку Карлі. Вона затягнулася ще пару
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Шантарам», після закриття браузера.