Читати книгу - "Троща"

Ми розвернули автомати до краю лісу, тепер уже не було потреби одному перебігати, а другому відстрілюватися, ми не мали куди бігти і де ховатися, ми жбурнули по гранаті в бік ворога, лишаючи по одній для себе, а тоді я побачив краєм ока, як упав Броз, накривши грудьми свого елегантного «емпія», побачив, як повільно й незграбно гепнувся, наче з коня, Змій, вдарившись широким і вигнутим, мов кінське сідло, плечем, високо задерши ноги у велетенських чоботях, і я піймав себе на тому, що давно не чую дудніння Сомового кулемета — чи набої закінчилися, чи перегрівся від важкої роботи, чи сам кулеметник заснув? — тільки увидів, як низенький Сулима чіпко стояв на широко розставлених ногах, мовби врослих у землю, і стріляв уже з пістоля, а потім пістоль випав з його руки, і Сулима почав осідати, так ніби він і не падав, а вростав усе нижче і нижче в землю, поки й зовсім сховався.

А Сома й Вербу я не видів і навіть не чув, затявся кулемет у Сома, і Верба не подавав жодного звуку — якби ж хоч чікнув мені по-пташиному, то я би почув, але він не чікав, не стріляв, не давався чути.

А ти, Сірку, де?

Сірко саме вихопився поперед мене і, трохи зігнувшись у колінах на тонких кривих ногах, з усіх сил надавив на цинґель «шмайсера», намагаючись витиснути з нього ще бодай одну кулю, а її не було, і тоді я побачив, як між Сіркових сучкуватих лопаток, які випиналися навіть з-під куфайки, випорснула біла лілея, з тих лілей, що цвіли на багнах нашої трощі, й ось майже така лілея випорснула, як жмут вирваної вати, з-поміж лопаток Сірка й почала червоніти, наливаючись кров’ю.

Легенький, худий Сірко нечутно впав на м’яке ріща.

Мій «папашка» теж спорожнів, і, щоб не дістався ворогу, я так угатив ним об стовбур граба, що в руках лишилася люфа. З жалем жбурнувши її на землю, я дістав важкий парабелюм.

— Бандіт, здавайся! — кричало вже не в рупор, а так, мовби граючись.

Я знав, що випустити в ціль вісім куль мені не вдасться. Більша надія була на гранату, яку тепер тримав у кишені.

Дорогою попід лісом замиготіло світло автомобільних фар. Машина розвернулася і спрямувала рефлектори в мій бік. Сховавшись за дерево, я трохи відсапався і вистрілив кілька разів по фарах. То були постріли відчаю. Витрачаючи кулі наосліп, я, мабуть, сам хотів пришвидшити цей фінал. Але, опинившись у такому щільному кільці, де людолови майже трималися за руки, не мав можливості ні маневрувати, ні прицільно стріляти.

— Бандіт, здавайся! — крикнуло позад мене.

Так, це справді була диявольська гра. Червонопогонники, які, мов звірину, погнали нас від вирубу на край лісу, давно зупинилися й не стріляли, щоб не зачепити своїх. Вони лише пильнували щільну облогу, крізь яку не могла прошмигнути й миша.

Ну що ж, гратися — то гратися. Я, майже досвідчений есбіст, котрий лише через віроломну зраду не став районовим референтом Безпеки, мусив бути зухвалим.

— А ви точно мене не вб’єте? — голосно спитав я.

— Ні! — крикнув по-нашому, мабуть, той, що репетував у рупор. — Ми вбиваємо тільки за збройний опір!

— Дай чесне слово!

— Слово офіцера!

— Поклянися!

— Клянусь!

Мені ця гра подобалася. Більшовицький офіцер давав мені клятву.

Я витяг з парабелюма порожній магазин. Потім розібрав увесь пістолет і викинув його по частинах у різні боки.

— Виходь з піднятими руками! — гукнув той самий голос, що давав мені клятву.

— Ні, ви будете катувати!

— Брехня! Радянська влада гуманна і милує тих, що покаялися.

— Чесно? — спитав я.

— Слово офіцера!

Ні, це була не гра, а якесь юродство. Довкола лежали мої мертві друзі, а я досі базікав з їхніми вбивцями, ніби хитрував зі смертю, щоб вициганити у неї якусь зайву хвилину. Відчай потьмарив розум. З ким я розмовляю?

Мені стало соромно. Я переклав гранату з кишені в лівий рукав шплінтом догори і підняв руки. Поки що тільки для того, щоб перевірити, чи не посунеться граната рукавом донизу. Ні, вона щільно трималася трохи нижче зап’ястка.

— Здаюсь! — пробелькотів я, бо язик раптом задерев’янів, у роті стало сухо і тісно.

Але, присягаюся, це був урочистий момент. Я рушив назустріч смерті. Душа моя виповнилася дивовижним світлом, яке то розривало груди, то стискалося від солодкого болю в макове зерня. Я був готовий. Зараз мені відкриється найбільша таїна, яка хвилює кожну людину, але ніхто ще не зазирнув у неї, допоки не перейшов межу. Що ТАМ?

В очі мені вдарило світло ліхтаря, та я далі йшов з піднятими руками, вичікуючи слушної миті. Ось вона! Попереду заметалися чорні тіні й кинулися до мене. Я висмикнув шплінт і засміявся. Тіні відсахнулися, хтось крикнув «Лажісь!», а я й далі сміявся, і це вже був сміх юродивого, бо в одній руці я тримав гранату, у другій — шплінт, а вибуху не було.

Вони теж зрозуміли, що зрадлива фортуна підсунула мені замість бойової гранати «тухле яйце», й, оговтавшись від переляку, зайшлися божевільним реготом. Під цей регіт гамселили мене кольбами, кулаками, ногами, поки не повалили на землю. Я хотів, щоб вони забили мене на смерть, хотів захлинутися власною кров’ю, якої набралося повен рот, хотів згоріти від сорому і досади, але цього разу щастя було не на моєму боці.

— Прєкратіть!

Обмолотивши, як снопа, вони обшукали мої кишені і серед іншого відібрали найдорожчу річ. Це був, друже Пластуне, твій компас. Мені потемніло в очах, я зрозумів, що все втрачено назавжди.

Мені зв’язали руки й ноги кабельним дротом і кудись понесли. Крізь верховіття дерев прозирав молодий місяць, який теж сміявся вигнутим у дугу писком.

Вони принесли мене до студебекера і через задній відкритий борт жбурнули, як снопа, у кузов. Його днище було обшите бляхою, щоб легше змивати кров.

— Собєрітє трупи, — сказав той-таки голос, з яким я так нерозважливо жартував у лісі.

Я думав, що мертвих хлопців укидатимуть до мене, але вони зносили їх до ще однієї вантажівки, яка стояла поруч. До мого ж кузова шпурляли підібрану зброю — «емпій»… «шмайсер»… ручний кулемет… ще автомати… Я їх упізнавав, і від того мене брав не жаль, а душив сором, такий тяжкий, що я ладен був битися головою об залізне днище. Ніби перехитрив не лише смерть, а й Сірка, Броза, Змія, Сулиму, Вербу, Сома.

— Адін… два… трі… — гупали мертві тіла об днище сусідньої вантажівки. — Чєтирє… пять… А на етом сапогі нічєво! Помєняємся.

— Потом, потом!

— Потом нє захватіш…

— Всє?

— Всє, та’ріщ лєйтєнант!

— Нікаво нє забилі?

— Нікак нєт!

— Тагда заводі!