Читати книгу - "Війна у натовпі"

куля ТТ носову хустку, що лежить на піску ("Устим" — так, Вассо — ні), та чи проб'є куля ПМ каску зразка 1943 року ("Устим" — так, Вассо — ні). Дослідні стріляння завершилися внічию, жодна з куль набоїв болгарського виробництва (зі свинцевою серцевиною) не пробила каски. Але куля ТТ прострілила білосніжну носову хустку "Устима". "Рута" підняв її і, тримаючи обіруч, як простиню чеченської молодої, показав дірку Вассо. Це було вже занадто і, збуджені суперечкою пани офіцери, які до того ж були напідпитку, відкрили по хустці вогонь так, що від надульного полум'я почала тліти тканина. Якщо в вас будь-коли стріляли спереду, ви повинні знати, як у цьому положенні звучить звук пострілу. "Рута" стояв незворушно до останнього, п'ятнадцятого пострілу.

— Які нерви! — у захваті вимовив Вассо.

— Пішли ви! Я боявся поворухнутися.

Мої пригоди увінчалися історією, яка ніби зійшла зі сторінок колоніальних хронік. У 1601 році англійська Ост-Індська компанія відправила в плавання свою першу експедицію. В 1603 році три з чотирьох кораблів Ланкастера повернулися навантажені перцем. Перцю було стільки, що ціни катастрофічно впали, і пайщики благали більше його не привозити.

Я зігнорував цей урок історії і вклав кровно зароблені мною гроші в 500 кг лаврового листя, ціни на яке в Грузії були значно нижчі, ніж в Україні. Оборудка обіцяла прибуток і мала бути надійнішою за аферу з машиною, але виявилося, що середня річна потреба, наприклад, консервного заводу або м'ясокомбінату насилу досягає 150 кг цього продукту. Навіть за найбільш смілішими підрахунками моя "лаврушка" покривала потребу Іван-Франківської області років на три.

Дмитро Корчинський

У масовій свідомості ми ніколи не були присутні в якості політичної партії. Нас сприймали як щось середнє між циганами та чеченцями. Мене завжди звинувачували в недостатній українськості. Яке б обличчя я не одягав, професійні українці почували запах сірки при моєму наближенні. Книжників і фарисеїв колись відвідували серйозні сумніви щодо праведності Ісуса. Він і дійсно не був такий вже праведник, Він просто був Син Божий.

Я завжди вважав шкідливим існуючий у головах націоналістів образ вітчизни. Вітчизна — це не територія, це сума подвигів. Націоналізм — це не програми, націоналізм — це постріли. У народу слід відібрати милиці.

Вони все ще отруюють нашу душу, книжники і фарисеї. їхні книга застаріли, а фарисейство полягає в тому, що їхніми схемами, їхніми поняттями вже не можна нічого описати. Говорили, що ми вбивці. Але насправді солдати, що йдуть у бій, терористи, навіть злочинці, які йдуть на пограбування, мають психологію і відчуття жертви. Вони жертвують собою.

Вбивцями з психологією вбивць є міліціонер, прокурор, суддя. Вони не ризикують. Воші убивають, заносячи свої вбивства до протоколу. Немає нічого більш мерзотного, ніж державне насильство. Коли говорять про бюрократичну диктатуру, уявляють залізні колони, диктатора перед мільйонними масами, Гітлера, Сталіна. Про таке можна лише мріяти, адже в дійсності це обтяжена побутом сорокорічна дамочка — суддя в районному суді, що присуджує років до 12-ти по справах, які вона в принципі навіть фізіологічно не здатна зрозуміти.

Владислав Дощ

МИ ПОВЕРТАЄМОСЬ В БАМУТ

Ще Хемінгуей стверджував, що під час війни не слід писати про неї всю правду. Зараз, по закінченні бойових Дій, мир у Чечні уявляється доволі колоритним, аби написати і про нього. Зізнаюсь, мене покликала до Джохар Гали цікавість: "Ну, як там вони без нас?"

Навіть зовні натовп на вулицях Грозного відрізняється від московського або київського. Апатія, безініціативність абсолютної більшості співвітчизників пригнічують. Стає тяжко бачити ці особи, чути уривки їхніх розмов. Я вже не згадую про політику. Чеченські лідери вродливі не тільки в поведінці, але й зовні, що складає разючий контраст з російськими під час переговорів. Звичайно, говорячи про чеченців, я маю на увазі "превалювання естетичного над етичним". У їхніх візаві, за усієї правоти їхніх намірів, атрофовано не тільки м'язи тіла, а й обличчя. З російських лише Березовському вдавалося вести діла з керівництвом. До речі, з приводу "національного питання", Аятолла Хомейні якось сказав: "Весь російський народ, як мусульмани, так і не мусульмани..."

Моя перша поява в Чечні була куди більш авантюрною. Я перейшов російсько-азербайджанський кордон в Дагестані по паспорту чеченця, який знаходився у розшуці. Про це мене радісно повідомив його власник у ста метрах від КПП.

В ході бойових дій зусиллями українських ЗМІ було створено цілком романтичний образ Чечні. Ця заочна симпатія доходила до маразму. Один діяч в Івано-Франківську впав перед "вічним вогнем" на коліна і поклявся не вставати, допоки "москалі" не виведуть свої війська з Грозного. Ледве увели його попід руки. Окремі екзальтовані особи були готові їхати туди, щоб "розділити труднощі з цим героїчним народом". Роз'яснення того, що подібна подорож завершиться, скоріше за все, в горах, на будівництві чи на пасовиську, залишалися гласом волаючого в пустелі. Особливе враження на працьовитих співвітчизників справляли телепейзажі зруйнованого Грозного. Навіть середньої руки будівельні ділки з провінції не могли втриматись від того, щоб не перерахувати руїни в кубометри кладки та умовні одиниці. Цих вже гріх було не розкрутити. Розмови про воєнні подвиги плавно перетікали в проблему заручників і наші контакти з нинішніми господарями країни. Ми торгували "дахом" на експорт.

Міліція ризикує зупиняти лише машини з номерами. Якщо такі будуть відсутні та ще й видно пояснювальний напис: "номерів і документів немає" — значить, транспортний засіб належить поважаній людині, а в багажникові, скорше за все, лежить ПК. Стріляють у місті п-давньому охоче, особливо вечорами, але на слух і вигляд це вже не перестрілка.

З Гилаєвим ми заочно познайомились в Абхазії, про що належало дипломатично мовчати для запобігання претензій "кровників". Тоді він водив бригаду чоловік з 30-50. Раніше торговець бензином, людина суто цивільна, він першим розпочав готувати цих же півсотні чоловік свого "спецназу" до війни. В ході бойових дій, ще до падіння Грозного, він був єдиний, хто намагався вести регулярну війну, тримати фронт. І ніс при цьому значні втрати. Незважаючи на це, під його рукою збиралося найбільше число людей.

Сфера впливу Гилаєва простягалася на район Шатоя. Він і його люди належать до тейпу джохва. Тейпи не слід абсолютизувати як форму спільноти, але треба у них орієнтуватися для розуміння внутрішніх взаємин.

З командирів Гилаєва я більше знав "Лося" і "Щелепу". Кожний з них контролює по ущелині, це два-три села. Місця гористі, життя важке, люди незаможні. Будинки вражають спартанською обстановкою: стіл, стільці, лежанка, відеомагнітофон.

У війну