Читати книгу - "У пазурах вампіра. По відродженні. Блок другий"

— Боже, упаси! — вдав ображеного Янчук. — Не плати мені злом за добро, Клаво! — посуворішав хлопець.

Через якийсь час, переглянувши питання й відповіді із зошита, дівчина як на світ народилася.

— За день-два я все це знатиму напам'ять, Петре! — виголосила Клава впевнено. — Тебе послав мені сам Бог за мої муки в глушині й на самоті! Піду здавати аж тоді, як осилю все!

— Як схочеш, Клаво! Гора з горою не сходиться, а з людьми всяк буває!..

— Петре! Слава Аллаху! А я тебе шукаю, — підійшов Грицько Бойко. — Втратив уже й надію здибати, — потиснувши руки обом, присів він на лавицю скраю.

— Це Клава, а це Гриць, — познайомив Янчук дівчину й товариша. — Запрошую вас, друзі, на вечерю в ресторан уже сьогодні.

— А в честь чого? — здивувався Гриць.

— Я, Грицю, вже здав іспити, а ще заробив сотню, склавши фізику.

— Я, брате, пас, не для того приїхав! — розвів руками Бойко.

— І я, але запрошую вас обох, якщо й коли здам, — запропонувала Клава.

— А я йду прямо зараз, лише не обрав, з чого почати, — Гриць вирішив детально розпитати Петра, як тому поталанило так швидко справитись, і підвів його за руку, щоб разом іти в навчальний корпус. — Хай щастить!

— І тобі, Грицю, бо Петро вже на коні, — побажала Клава і втупилася в Янчуків зошит.

Грицько Бойко та Клава Зінько таки здали іспити. Янчук відбув усі ресторанні пригощення. Усі троє відмітили довідки в університетської секретарки, отримали програми, розклади, графіки й тематичні настанови для заочників і виїхали пароплавом: Петро із Грицьком до Черкас, а Клава — до Кременчука, попрощавшись на пристані.

У Черкасах хлопці розійшлися: Грицько пішов ночувати до тітки, а Петро — до бабусі. Лідуня, поздоровивши його, вже студента, розповіла, що бабуся Параня зовсім стала забуватись, і віддала йому листа від Лесі. Лист був теплий і рідний, але короткий, написаний ніби із жалю до нього. Леся хвалила його вірші в газеті, звітувала про свою допомогу батькам жати просо, писала, що заскучила за ним, але не бачить можливості зустрітися до початку навчання. Все було ніби щирим, але чогось таки не вистачало... Янчук цілий вечір витратив, повідомляючи Лесю про своє зарахування до університету і про своє нестримне бажання зустрічі. Заклеївши листа, щоб завтра віднести на пошту, він із думкою про Лесю заснув.

Наступного ранку, як він лиш устиг умитися, його навідала Зіна Погляд, вихованиця колонії, і попросила повезти її до Києва, бо вона отримала виклик із Політехнічного на екзамени. Янчук згодився, на її прохання, щоб у колонії про те не знали. Зіна пішла, а Петро вирішив, поки має гроші, купити Лідуні велосипеда і ще щось. Так і зробив, неймовірно обрадувавши сестру і стареньким «самокатом», і кольоровими сандалями, але тепер, на жаль, не мав із чим їхати до Києва, де сподівався навідати «Кабінет молодого автора», щоб показати загальний зшиток своїх віршів...

Дні стояли напоєні літом, коли Петро із Зіною врешті вибралися в дорогу. На прохання Янчука Зіна прихопила в колонії підшивки газет. Будучи відірваним від світу перед та під час екзаменів, Петро накинувся на них одразу, як лиш пароплав відчалив від пристані. Газети мережилися новинами навколо Чехословаччини, строкатіли згадками про «пакт чотирьох» і «Судето-німецьке питання», згадували імена Бенеша, Вільсона, Генке і якогось Вавречки. Здивувала Петра подана подяка Гітлера Чемберлену й Даладьє: «як німецький, так і інші народи будуть їх діями задоволені». Янчукові кинулося в очі, що про фашизм у газетах — ні слова, тож між рядками він мимоволі прочитав, що відбувається щось незвичайне!

Читаючи газети далі, Петро не міг не зауважити метаморфози — симпатії до німецького устрою, що «також є соціалістичним по суті». Це вже перевертало догори дном усе, досі усталене, в це було тяжко повірити! За роки Янчук був навчений розуміти фашизм, як надмірне зло, і його свідомість не сприймала свіжо-прочитані епітети фашизмові. Він вважав нонсенсом, що можливе блокування чи спаювання соціалізму з фашизмом.

У славетних

Секція 6

Десь уже насамкінець довгої дороги по Дніпру до Києва під чалапання лопатей-глиць і протяжні гудки пароплава Петро Янчук, відпустивши вихованку Зіну Погляд дивитися на шлейф за кормою, краєвиди по берегах та дебаркадерні пристані, підсів на лавицю до якогось співпутця і відповів на його запитання, куди й для чого він їде. Малий на зріст, сухорлявий і випалений сонцем літа, в солом'яній тюбетейці на маківці голови, досить проворний клинобородий дідок із золотим зубом і люлькою в роті, бажаючи, очевидно, звільнитися від надміру своїх знань, торочив йому всяку-всячину. Зокрема, ніби про знайомих йому урядовців Затонського, Любченка, Чубаря і про невідомого Янчукові Миколу Стронського — «нашого аташиста у Польщі», який покінчив із собою вслід за Елланом-Блакитним та Скрипником.

Вислухавши Петрову коротку «мандрівну біографію», дідок охав і ахав, згадавши великого Тараса і пославшись на Артура Шопенгауера, який ніби передбачив ірраціоналізм буття у стражданнях і муках прогресивного регресу. «Кому потрібен Бог, тому не потрібна любов!» — процитував він великого німця, але додав: «Бог живе в коханні, тож і ти живи ним, коли не можна жити чимось іншим.»

— Та, що з тобою, хто тобі буде? — показав поглядом на Зіну.

— Вихованка з колонії, їде на екзамени.

— Закохана, бідна, по самі вуха в тебе, бачу, — примовк надовго, думаючи щось своє. — Середньовічний Тома Аквінський стверджував, що розум має підпорядковуватись вірі, а філософія — бути служницею богослів'я. У нас віра лише партійна, от і виходить, що «Партія веде», як спасенно нас усіх наставляє Павло Тичина, — Петро не міг второпати, чи іронізує дідок, чи серйозний. — Ти, хлопче, перепливши в буремно-бурхливі роки всі найстрашніші Стікси і втративши вісім із десяти рідних душ, все ж побачив на власні очі таке, як рідко хто: і світ Тартару, і дно-клоаку буття, — втішив він Янчука по довгім роздумі й зітханні.

Розпитувати дідка, що то є Стікс чи Тартар, Петро не наважився, але відкрився йому довірливо, що не так супроводжує вихованку, як везе списаний загальний зшиток та вирізки з газет власних дописів та віршів на зустріч із Андрієм Малишком до