Читати книгу - "Нехай мене звуть Ґантенбайн, Макс Фріш"

щоб він тепер, уже після півночі, завітав до когось, як гість із могили. Можливо, той або той дуже зрадів би. Чоловік думав про це з каяттям. Але каяття — не місце, де можна сидіти, треба діяти. Коли він нарешті зайшов до телефонної кабінки й подзвонив додому, ніхто не взяв трубки, вдова, напевне, спить у шуринів, тобто у своїх братів, які завжди не дуже любили нового родича. І немає причини сердитися на них. Чоловік у світлому плащі, що тепер стоїть у громадській телефонній кабінці, не дуже пасував до їхньої родини і знав про це сам. Вони ніколи не могли до решти зрозуміти цього шлюбу. Приголомшені її жалобою, — удар по-справжньому відчувають здебільшого вже після похорону, — вони тепер, мабуть, не казали того, про що думали всі роки, а тільки втішали стражденну. На щастя, дітей подружжя не мало. Брати втішали її, бо розуміли бідолашну, й не суперечили, коли вона без упину ридала, примовляючи, мов португальська черниця: ридала не через нього, а через своє кохання...

Хай там як, трубки ніхто не брав.

Чоловік у світлому плащі, поклавши нарешті трубку й зібравши монетки, що випали, перевірив, чи має він ключа від квартири, потім узяв таксі й поїхав додому. Йому хотілося спати. У квартирі стояла пітьма, він запалив світло й зупинився... картина була комічна: на столі сім чайних чашок, тут вони востаннє покріпилися перед похороном, а до цього ж усюди квіти, скринька, повна листівок зі співчуттями і листів із чорного каймою. Деякі він прочитав, навіть не сівши, а тільки схиливши голову. Хтось забув чорного капелюха. А решта, як і завжди, якщо не зважати на відчинені шухляди: розумієте, були потрібні документи, шукали і знайшли заповіт. Щоб, не зважаючи на нього, таки запросити пастора. Ну, гаразд. Він запалив світло в спальні: двоспальне ліжко, зверху її чорна вуаль. Він погасив світло. Кіт, що спав у кошику, був єдиною живою істотою в домі. Чоловік запалив світло в кухні, взяв склянку з шафи й набрав води, випив і набрав ще раз. Знову повернувся до вітальні зі склянкою в руці, ще раз обвів очима все навколо, не знявши плаща й тримаючи другу руку в кишені штанів, щоб не хапатися за власні речі, витягнені з шухляд: паки листів, квитанції, колишній спортивний значок, бланки податкових декларацій, страховий поліс від нещасних випадків, фотографії, якась почесна грамота. Погром. Здивований цими свідченнями зусиль, які раптом виявились непотрібними, він пив воду й дивувався не без певної насолоди. Коли до кімнати, вже прокинувшись, нечутно зайшов кіт, він злякався, а потім засміявся й дав коту печиво з чайного столу жалобників. У квартирі він пробув недовго і, здається, нічого не переставив, нічого не змінив. Тільки побачивши металеву чашу з сімома люльками всередині, не зміг стриматися, вибрав найкращу й сунув у кишеню плаща, але поклав замість неї в чашу люльку, яку мав із собою. Оце, власне, й усе. Він ще раз оглянув кімнату й погасив світло. На сходовому майданчику йому неначе щось почулося, він одразу заховався в якусь нішу й затамував віддих. Хтось піднімається нагору! Але потім почув, як відчинилися двері на нижчому поверсі, настала тиша. Наче коханець, навшпиньки, пильнуючи кожний шерех на сходах, він дійшов до вхідних дверей, і ніхто не бачив його, потім обережно прочинив їх. Дощ ущух. Чоловік підняв комір плаща, глянув угору на фасад і пішов: крім світла, яке він забув погасити на кухні, не знайдуть жодного його сліду; склянка на письмовому столі не дуже впадає у вічі, а от свого ключа від квартири він поклав у поштову скриньку, цей факт лишиться незбагненним...

Я й далі переймаюся Свободою.

(...бо я скривдив його. Адже не можна уявляти собі людину тільки в її ставленні до іншої статі, а чоловіка й поготів: більшу частину свого життя ми проводимо на роботі.)

Я уявляю собі:

Свобода в білому робочому халаті. Обидва креслярі, чию роботу він перевіряє, спершу не помічають його. Свобода такий, як і щоранку. Він стоїть, упершись волохатими руками в ріжки креслярського столу, думає, а тим часом обидва стажери, переживаючи за свій вирок, стоять обабіч від нього. Щось йому, здається, не подобається, можливо, пропорція, він одразу й не знає, бере лінійку, міряє, дивиться і бачить: так не піде. Шкода. Свобода не сердитий, а тільки замислений: треба сформулювати свою думку. Друге креслення. Теж замислений, але без докору: зрештою, це його власну ідею так охайно й відповідно до масштабу зобразили твердою рукою в прямій проекції та в перерізі. Це креслення теж не годиться. Але все-таки певний погляд. Від того, що не виходить, відмовляються, це робота, це добре. Свобода, впершись руками в ріжки креслярського столу, поки що, так би мовити, в teamwork[31], чекає народження ідеї, дивиться у вікно, тим часом як думає геть про інше — про вчорашній вечір із Лілею, — але недовго. Адже тут — проект одного державного підприємства — йдеться про справи важливіші, він просить подати рулон кальки, спокійно відмотує її, потім бере олівець, м’який, В5. Мабуть, креслярському олівцеві раптом спала одна ідея. Потім бере другу кальку, третю, спокійно креслить на них, бере четверту. Спокійно. Погляд його напружений, але він спокійний: адже слід запропонувати розв’язок. Свобода — не геніальний диво-майстер, але все-таки фахівець, освічений робітник, і те, що він цього ранку (після нічного метання пляшки від віскі) зображує на папері, вже краще, принаймні зрозуміліше, і обидва стажери, тепер знову зігнувшись із нахиленими головами, щоб читати його ескізи, вже закивали... Тим часом з’являється інший клопіт, викликають на одне будівництво, Свобода вирішує: потім чути, як він сміється; згодом йому треба зайти до однієї установи, а тим часом обидва стажери пришпилюють чисті аркуші й точать стрижні, щоб пополудні я знову побачив Свободу в білому робочому халаті, його волохаті руки впираються в ріжки креслярського столу; його дообідні ескізи, здається, справді стають ідеєю, навіть якщо, на його думку, надто несміливо, масштабно надто несміливо, і тому Свобода знову відмотує кальку, і тепер, дивіться, проект тепер — це питання лише надурочних годин. Коли після доповіді секретарки я заходжу, спершу видно лише смагляву лисину Свободи ззаду, я чекаю, аж поки стажери зрозуміють остаточно, аж поки він повільно крутнеться на дзиґлику й підведеться, скидаючи окуляри в роговій оправі.

— Я заважаю? — запитую я.

Миючи, а потім витираючи руки, він, брила, а не людина, пояснює, щоб відвідувач не