Читати книгу - "Записки Полоненого, Олекса Кобець"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
І сплюнув з другого поверху.
Я, принаймні, був щирий.
На моє здивування, товариш Дмитро зовсім не образився, не назвав мене анальфабетом у справах вирішення «проклятих питань», а якось задушевно вимовив:
— А знаєте, ви мені дуже з цим подобаєтеся…
І ми повели далі розмову про досягнення людського духа, про високі матерії, до яких я ввесь час приплутував, не дратуючи товариша Дмитра, війну, причини походження її, нашу долю, наше поневіряння, наше безсилля…
В наслідок розмови у мене лишилося роздратування — лють на Русінова: він надто байдуже ставиться до земних справ, до людської долі, до долі оцих тисяч іванів…
Так от, — чи могла гаймашкерська маса, за таких настроїв інтелігентської верхівки, щось активне вчинити?
Те, що міг зробити в цьому становищі я, як малесенька часточка тієї маси, я зробив. Написав пісню. І то — російською мовою, бо три чверті населення гаймашкерського табору все ж таки були або родові москалі, або представники інших, поневолених Москвою народів, настільки вже асимільовані, що призвичаєні були тільки до мови російської. Глибоко відчуваючи ввесь безпросвітний жах і нашу приреченість, я в пісні це становище наше й змалював. Дав комусь прочитати, той хтось не тільки прочитав, а й списав собі та дав ще комусь — і пішла пісня по всьому табору з рук до рук, з уст до уст. І незабаром я мав справжнє творче задоволення, чуючи то тут, то там, як пригнічені долею одиниці, а часом і невеличкі гуртки тужливо виспівують:
«Проклятий гаймашкєрскій каторожний труд —
Тєрпєть уже нєт больше мочі…
А думи о домє заснуть не дают
В кошмарних об’ятіях ночі…»
На жаль, повного змісту пісні пам’ять мені не зберегла, але приспів після кожних чотирьох рядків мала вона такий:
«Нєт, лучше би сразу в бою умєрєть,
Чєм мєдлєнно гібнуть в нєволє…»
Автора, звичайно, ніхто не знав. І то вже не його провина, що пісню, через брак композитора, люди наспівували на мотив досить ще й тоді популярної російської воєнно-патріотичної пісні про загибель крейсера «Варяга», сторпедованого японцями в час російсько-японської війни 1904–1905 років. А починалась та пісня так:
«Навєрх ви, товарищі, все по мєстам —
Послєдній парад наступаєт:
Врагу нє сдайотся наш гордий «Варяг» —
Пощади нікто нє жєлаєт…»
Сумна то була пісня про долю приречених на видиму смерть тисячі двохсот моряків, і сумна була пісня про гаймашкерських сім тисяч (тепер уже багато неповних) каторжан, так само приречених на повільне, в муках, вимирання.
Мені здавалося, що та пісня примушувала людей задумуватись, не давала їм занепадати духом і дочасу, поки ще хоч найменші сили залишалися в вимучених тілах, триматися… За життя триматися…
…А незабаром, невідомо з чийого почину й ким написана — пізно ввечорі після роботи тринадцятого листопада 1915 року — облетіла всі бараки гаймашкерського табору ластівка-проклямація такого, приблизно, змісту:
«Братці доки ж нам терпіти ці страждання, що ми голі й голодні вмираємо на каторжній роботі, а вищєє начальство може про це і не знає. А тому давайте, братці, бастувати (страйкувати). Як завтра ранком виганятимуть на роботу, не ставати в ряди, а збиратися всім унизу, на майдані, проти вихідної брами і на роботу не йти. І требувати генерала, а йому розкажемо всі наші скарги. Коли там що, то всім співати молитву Господню і не розходитися, поки не прийде сам генерал».
Написана хемічним олівцем, російською мовою, на дуже пом’ятому клапті паперу, а вгорі гасло: «Прочитайте й передайте в сусідній барак».
Тієї ночі відозву прочитали по всіх бараках, мало хто дозволив собі заснути — ввесь табір сподівався великих змін од завтрішнього дня.
І коли перед світанком, як звично, залунав сигнальний ріжок на роботу, а по бараках команданти загукали: «кеф-але!», — заворушився табір зовсім по-іншому: люди вставали, натягали на себе лахміття, виходили з бараків не кваплячись, огиналися; вийшовши надвір, не ставали в ряди, а сунули розхрістаною масою вниз табору, на майдан.
Забігали, як зацьковані, коменданти бараків, вони пробували хапати за груди й тягти поодиноких полонених, але скоро пересвідчилися, що безсилі привести до послуху розворушену масу, і манівцями, поза бараками, подалися до караульного приміщення. Тут таки заграв горнист тривогу, і з караульного бараку, що за дротом, якраз проти майдану, де на звуки тривоги враз притихла сімтисячна юрба, закам’янівши на місці, — вискочила озброєна вартова піврота, на чолі з маленьким офіцериком.
Офіцер-мадяр голосно зажадав толмача, і коли з юрби кинулося до нього відразу кілька «штатних» перекладачів, юрба затюкала була на них, бо ніколи не любила цих годованців владущої сили, а потім чийсь голос із натовпу, покриваючи всі вигуки, крикнув:
— Нехай один докладає, а ми послухаємо!
— Офіцер наказує негайно розійтися, — переклав один із толмачів.
Тут заговорили відразу всі сім тисяч, і не можна було розібрати жодного слова. А офіцер бігає поза дротом, махає оголеною шаблею і кричить, аж присідає. Нрешті, з юрби виривається більш-менш дружний голос:
— Генерала! Генерала сюди! Хай генерал прийде!
І коли толмач щось переказує розгніваному офіцерові, той подає команду своїй півроті, веде її бігцем до брами і вскакує з вояками в табір.
Він, видимо, почуває себе полководцем і махає в повітрі шаблею, розсипає свою півроту розстрільною вздовж дроту і повертається й сам обличчям до юрби, і кричить, і кричить.
Надворі ще й досі, як слід, не розвиднілось. Уночі випав ріденький сніжок, застеливши давно замерзлу грудкувату землю на таборовому майдані. На снігу топчеться сім тисяч голодранців, що з них три чверті босі зовсім; вони химерно танцюють то однією, то другою ногою, підтримуючи на одній нозі свої постаті на снігу.
Наш полководець закінчує розташування своєї армії і знов повертається, махаючи шаблюкою до юрби; його, вже охриплий голос-крик раптом тоне в потужному хорі одночасно сімох тисяч горлянок, що враз, дуже, правда, не в лад, затягають молитву Господню.
Офіцер кричить, гукає
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Записки Полоненого, Олекса Кобець», після закриття браузера.
