read-books.club » Фантастика » За межі мовчазної планети. Переландра 📚 - Українською

Читати книгу - "За межі мовчазної планети. Переландра"

198
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "За межі мовчазної планети. Переландра" автора Клайв Стейплз Льюїс. Жанр книги: Фантастика. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 75 76 77 ... 135
Перейти на сторінку:
Дракон був надто важкий, щоб його можна було відіпхнути з дороги, а жовтий звірок просто вистрибував довкола, відрізаючи всі шляхи, крім одного. Йому не залишалося нічого іншого, як здатися на їхню милість і дозволити вести себе. Спочатку вони йшли через ліс із якихось високих, коричневих дерев — такі йому ще не траплялися, — потім проминули невелику галявину і потрапили у гай, де росли бульбашкові дерева, за якими лежала розлога лука, густо всіяна високими, до пояса, сріблястими квітами. Врешті-решт Ренсом побачив, що тварини ведуть його до своєї володарки. Вона стояла неподалік, цілком нерухомо, але не бездіяльно: складалося враження, начеб і розум її, і навіть тіло зайняті якоюсь працею, хоч що це за праця, він не зумів би пояснити. Вперше у нього з’явилася нагода роздивитися її, коли вона на нього не дивилася, — і зелена жінка видалася йому ще дивнішою, ніж раніше. Описати її, послуговуючись земними категоріями, було, вочевидь, просто неможливо. Протилежності поєднувалися в ній, переходили одна в одну і зливалися; людській уяві забракне образів, щоб якось все це окреслити. Можна сміливо стверджувати, що ні світське, ні церковне мистецтво, попри всі свої досягнення тут, на Землі, не зуміло б створити її портрет. Прекрасна, юна, оголена і не знайома з почуттям сорому — вона скидалася на язичницьку богиню, а проте її обличчя дихало таким спокоєм, що могло б видатися навіть нудним та безбарвним, якби не властива йому надзвичайна лагідність; вид цього обличчя навіював спомини про раптову прохолоду та наче застигле безгоміння, що стрічають нас за порогом храму, коли входимо туди з вулиці гарячої літньої днини, — це обличчя перетворювало її на Пречисту Діву. Сторожкий і водночас напрочуд глибокий спокій, що застиг у неї в очах, вселяв у Ренсома благоговійний страх, та він не надто здивувався б, якби вона раптом розсміялася, як дитина, кинулася бігти, мов Артеміда, або пішла в танок, наче якась шалена вакханка. Золоте небесне склепіння висіло, здавалося, просто над головою, до нього буцім можна було дотягнутися рукою. Крізь низькі зарості до жінки звідусіль збігалися звірі, при цьому з химерних, перистих на вигляд рослин вистрибували міріади жабенят, що скидалися радше на великі, яскраво забарвлені краплини роси, які раптом ні з того ні з сього здіймалися у повітря. Вона повернулася до них, ласкаво підкликала до себе, і знову картина, що постала перед Ренсомовими очима, хоч і нагадувала багато в чому не раз бачене на Землі, вразила його своєю незвичайністю. Жінка не була схожа на вершницю, яка пишається своїм конем, чи на дівчинку, яка грається з цуценям. На обличчі в неї читалася гідність, а в ласках — поблажливість; вона пам’ятала, що тварини, які лащилися до неї, — їй не рівня, і це ніби підносило їх на вищий щабель: із грайливих улюбленців вони перетворювалися на відданих слуг. Коли Ренсом підійшов до неї, вона нахилилася до жовтого створіння, яке його супроводжувало, і прошепотіла щось йому на вухо, а тоді обернулася до дракона і видала звук, дуже подібний на його бекання. Тварини тут-таки повернули назад до лісу — вона їх ніби відпустила.

— Звірі у вашому світі здаються майже розумними, — озвався Ренсом.

— Ми щодня робимо їх старшими, — відповіла вона. — Хіба ж не для цього й існують тварини?

Та Ренсом ухопився за слово «ми», що злетіло з її уст.

— Саме про це я і хотів тебе спитати, — сказав він. — Малелділ послав мене до вашого світу з якоюсь метою. Ти знаєш, з якою?

Якусь мить вона стояла мовчки, ніби до чогось прислухаючись, а тоді відповіла:

— Ні.

— Тоді відведи мене до себе додому і познайом зі своїм народом.

— Народом? А що таке «народ»?

— Твоя рідня… ну, й усі решта.

— Ти говориш про Владаря?

— Так. Якщо у вас є владар, то найкраще було б відвести мене до нього.

— Я не можу цього зробити, — відповіла вона. — Я не знаю, де він.

— То відведи мене до свого дому.

— Що таке «дім»?

— Це місце, де люди живуть, зберігають свої речі, виховують дітей. Вона розвела руки, ніби прагнучи охопити все довкола, і мовила:

— Ось мій дім.

— І ти живеш тут на самоті?

— Що таке «самота»?

Ренсом вирішив попробувати спочатку:

— Відведи мене туди, де я зможу поговорити з іншими.

— Якщо ти маєш на увазі Владаря, то я вже сказала тобі: мені не відомо, де він. Коли ми були ще зовсім молоді, багато днів назад, то перестрибували з острова на острів, і якось, коли він був на одному острові, а я — на іншому, здійнялися хвилі, і острови рознесло в різні сторони.

— Але ж хіба ти не можеш відвести мене до інших людей? Таж Владар тут не єдина крім тебе людина.

— Та ні, єдина. Хіба ти не знав?

— Мають бути й інші — твоя рідня, твої брати, сестри, друзі…

— Я не знаю, що означають всі ці слова.

— То хто ж тоді цей Владар? — запитав Ренсом у відчаї.

— Він — це він сам, Владар, — сказала вона. — Як можна відповісти на таке питання?

— Послухай, — мовив Ренсом, — у тебе ж є мати. Вона жива? Де вона тепер? Коли ти востаннє її бачила?

— У мене є мати? — перепитала жінка, дивлячись на нього здивованим, проте водночас зовсім спокійним поглядом. — Про що ти? Мати — це я.

І знов у Ренсома склалося враження, наче говорить не вона або, принаймні, не тільки вона. Стверджувати, що він почув щось, крім її голосу, було годі — море зовсім втихомирилося, у повітрі не відчувалося жодного повіву вітру, — та звіддалік ніби враз долинула пісня якогось примарного хору, напрочуд мелодійна у своєму суголоссі, і його раптом знов охопив страх, який уже розвіяли було на позір безглузді відповіді співрозмовниці.

— Не розумію, — мовив він.

— І я не розумію, — відгукнулася жінка. — Та дух мій хвалить Малелділа, який сходить із Високих Небес у наш паділ і вчинить мене благословенною в усі часи, що грядуть у майбутті. Він сам сильний і робить сильною мене, Він сповнює незаселені світи добрими створіннями.

— Якщо ти мати, то де ж твої діти?

— Їх ще немає.

— Хто стане їхнім батьком?

— Владар, звісно, — хто ж іще?

— Але у самого Владаря батька немає?

— Він сам — батько.

— Значить, — поволі промовив Ренсом, — він і ти — єдині люди в цьому світі?

— Звичайно, — відповіла жінка, та тут вираз обличчя у неї змінився. — Якою ж молодою я була! — сказала вона. — Тепер усе зрозуміло. Я знала,

1 ... 75 76 77 ... 135
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «За межі мовчазної планети. Переландра», після закриття браузера.

Подібні книжки до книжки «За межі мовчазної планети. Переландра» жанру - Фантастика:


Коментарі та відгуки (0) до книги "За межі мовчазної планети. Переландра"