read-books.club » Класика » Борислав сміється, Франко І. Я. 📚 - Українською

Читати книгу - "Борислав сміється, Франко І. Я."

166
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Борислав сміється" автора Франко І. Я.. Жанр книги: Класика. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 75 76 77 ... 86
Перейти на сторінку:
а й Шеф­фе­ле­ві бу­ло якось не до со­лі. Те­пер же він лед­ве міг діж­да­ти­ся зго­ди, а за­раз туй-та­ки зак­ли­кав Бе­не­дя і дру­гих тих, що впе­ред ро­би­ли на йо­го фаб­ри­ці, і піс­лав їх до ро­бо­ти.

Пізно вно­чі вер­нув Бе­недьо до ха­ти. В ха­ті не бу­ло ні­ко­го. Ма­тій та­кож був на ро­бо­ті,- сам Гер­ман кон­че про­сив йо­го, що­би ро­бив при йо­го ямі, по п’ятнад­цять шіс­ток обі­цяв, і ста­рий Ма­тій на ра­до­щах по­дав­ся. Яма бу­ла гли­бо­ка, але більша її часть бу­ла за­би­та,- наф­ти не бу­ло. За­то в гли­би­ні око­ло двад­ця­ть саж­нів ішов пер­ший по­верх што­лень, о п’ять саж­нів ниж­че дру­гий по­верх, да­лі тре­тій, в кот­рім те­пер ро­би­ло­ся. Яма бу­ла ба­га­та,- штольні да­ва­ли ден­но око­ло де­сять сот­на­рів вос­ку, а та­ких ба­га­тих ям бу­ло у Гер­ма­на звиш ві­сім­де­сят. І Ма­тій прий­шов з ро­бо­ти піз­но вно­чі, зму­че­ний, лед­ве жи­вий, і ско­ро тільки до ха­ти, ки­нув­ся на пос­тіль і зас­нув, як ко­ло­да. Він і не ба­чив, як опо­да­лік за ним на пальцях скра­дав­ся ву­ли­ця­ми Морт­ко, як він, ко­ли Ма­тій увій­шов до ха­ти, не замк­нув­ши две­рей, вшмиг­нув­ся до сі­ней і ску­лив­ся в ку­ти­ку, як вкін­ці, ко­ли Ма­тій замк­нув две­рі, ро­зіб­рав­ся і зас­нув, ти­хе­сенько вповз до ха­ти, ви­су­нув з-під пе­чі скриньку з гріш­ми, взяв її під па­ху і по­повз із ха­ти. Ніх­то не ба­чив сього, хі­ба блі­до­ли­ций мі­сяць, що час від ча­су бо­яз­ко ви­зи­рав із-за хма­ри. І ніх­то не чув, як ка­лат­нув де­рев’яний за­мок в сі­ня­них две­рях, як рип­ну­ли две­рі, як по­чуп­кав Морт­ко до­лі ули­цею,- ніх­то не чув сього, хі­ба хо­лод­ний ві­тер, що різ­ко шу­мів з ус­то­ку на Бо­рис­лав, і стог­нав, і за­ви­вав у кру­тих бе­ре­гах не­да­ле­кої річ­ки.

На дру­гий день крик і гвалт зро­бив­ся в Ма­тієвій ха­ті - скринька, ро­біт­ницька ка­са, про­па­ла без слі­ду!

На дру­гий день усі ро­біт­ни­ки піз­на­ли, що во­ни зав­час­но смі­яли­ся! Жи­ди стрі­ну­ли їх з нас­міш­кою, а то й з на­ру­га­ми і пог­ро­за­ми. Пла­ту від­ра­зу зни­зи­ли ще ниж­че по­пе­редньої, а на без­сильні прок­лят­тя і пог­ро­зи об­ду­ре­них ро­біт­ни­ків від­по­ві­да­ли тільки смі­хом.

- А щоб ви зна­ли, дур­ні гої, як з на­ми во­юва­ти! А де ва­ша ка­са, га? Ви га­да­ли, що ми ні з сього ті з то­го бу­де­мо вам ка­су скла­да­ти? Пос­тій­те тро­ха, вип­чи­хай­те­ся! Бо­рис­лав - то ми! І ми те­пер сміємо­ся з вас!

 

 

 

З див­ним яки­мось про­чут­тям ви­би­рав­ся Ван­-Гехт з Від­ня в до­ро­гу до Га­ли­чи­ни. Щось не­мов го­во­ри­ло йо­му, що в тім но­вім, нез­на­ко­мім для нього сві­ті ждуть йо­го чи­ма­лі бу­рі і при­го­ди, жде йо­го чит­ро­хи гри­зо­ти і прик­рос­ті. Але ро­зум і пи­са­ний та ле­га­лі­зо­ва­ний конт­ракт го­во­ри­ли йо­му, що в тім но­вім сві­ті жде йо­го маєток і дос­та­ток, і він не мав при­чи­ни не ві­ри­ти сьому дру­го­му, ви­раз­но­му го­ло­со­ві.

Вибираючися в да­ле­ку і не­пев­ну до­ро­гу, він по­ду­мав, що при­дав­ся б йо­му по­міч­ник, і гад­ка йо­го ски­ну­ла за­раз на Шеф­фе­ля. Де він і що з ним ста­ло­ся? Він по­біг до по­лі­ції,- там вка­за­ли йо­му по­меш­кан­ня йо­го ко­лишнього асис­тен­та. Але в по­меш­кан­ні Ван-Гехт асис­тен­та сво­го не зас­тав,- від кількох мі­ся­ців виїхав. Ку­ди виїхав? Сього не зна­ли на­пев­но, зна­ли тільки те, що виїхав ку­дись nach Po­len. 14 Хоч Ван-Гехт і не ду­же нак­лін­ний був до пі­доз­рінь, але йо­го зо­с­та­но­ви­ло, ку­ди-та­ки nach Po­len міг виїха­ти Шеф­фель. «А шко­да, що йо­го не­ма,- ду­ма­лось йо­му,- міг би був при ме­ні гар­ний гріш за­ро­би­ти!»

Аж ось пе­ред са­мим виїздом з Від­ня одер­жав Ван-Гехт пи­сьмо з Ро­сії від од­но­го ви­со­ко­го дос­той­ни­ка,- ма­буть, чле­на св. си­но­ду, чи що. Дос­той­ник за­пи­ту­вав йо­го, що се та­ко­го ста­ло­ся з йо­го про­ек­том дос­та­ви це­ре­зи­ни, і для чо­го на­мі­ри йо­го роз­би­ли­ся, і чи, мо­же, він про­дав свій па­тент «Спіл­ці зем­но­го вос­ку», кот­ра дав­но вже зро­би­ла з св. си­но­дом конт­ракт о то­ту дос­та­ву, зло­жи­ла 100 000 руб­лів кав­ції і швид­ко має пос­та­чи­ти пер­ший ла­ду­нок, 50 000 сот­на­рів? Грім з яс­но­го не­ба не був би так пе­ре­ля­кав бід­но­го Ван-Гех­та, як се дружнє письмо. «А се що та­ко­го? - скрик­нув він.- Се від­ки та­ка ка­ра бо­жа на ме­не? Хто смів, хто міг ме­ні се зро­би­ти?» Мов опа­ре­ний, ки­дав­ся він сю­ди і ту­ди, не зна­ючи, що ді­яти. Те­лег­ра­фіч­но за­пи­тав сво­го до­с­той­ни­ка, що­би був лас­кав до­нес­ти йо­му, з ким стоїть в ко­нт­рак­тах то­та «Спіл­ка зем­но­го вос­ку» і від­ки на­діється при­сил­ки це­ре­зи­ни, але дос­той­ник не від­по­ві­дав, бо, ма­буть, і сам не знав. То­ді Ван-Гехт по­біг з ли­стом дос­той­ни­ка і з своїм па­тен­том до про­ку­ра­то­рії дер­жав­ної, зві­ща­ючи її о на­мі­ре­нім на йо­го шко­ду ошу­канст­ві. В про­ку­ра­то­рії ска­за­ли йо­му: «Доб­ре, ви­най­діть ошу­кан­ця, а мо­же­те бу­ти пев­ні, що він бу­де ука­ра­ний». Ба, ви­най­діть ошу­кан­ця! Ко­би-то він знав йо­го, ко­би знав, де він є! Мов ли­хо­рад­кою би­тий, по­біг Ван-Гехт до уря­ду цло­во­го і виєднав роз­по­ряд­жен­ня, що­би по при­чи­ні уза­сад­не­но­го пі­доз­рін­ня о ошу­канст­во всі по­сил­ки зем­но­го вос­ку, йду­чі з Га­ли­чи­ни до Ро­сії і Ру­му­нії, під­ля­га­ли док­лад­ній ре­ві­зії, а ко­ли б між ни­ми по­ка­залася це­ре­зина, то щоб був прит­ри­ма­ний, і яко cor­pus de­lic­ti, 15 ві­дос­ла­ний до про­ку­ра­то­рії дер­жав­ної. Сам своїм кош­том, не жду­чи бю­рок­ра­тич­но­го по­ряд­ку, Ван-Гехт роз­те­лег­ра­фу­вав те роз­по­ряд­жен­ня по всіх наг­ра­нич­них ко­мо­рах, до­да­ючи від се­бе обі­цян­ку щед­рої над­го­ро­ди для то­го уряд­ни­ка, кот­рий вик­риє ошу­канську по­сил­ку. Так упо­рав­ши­ся, Ван-Гехт аж ві­дотх­нув і, швид­ко зіб­рав­ши­ся, ру­шив в до­ро­гу.

Але дум­ка йо­го, до дна роз­во­ру­ше­на, не пе­рес­та­ва­ла вер­ті­ти­ся ко­ло од­но­го пи­тан­ня: хто се міг ме­ні зро­би­ти? Оче­вид­на річ, тільки дві мож­ли­вос­ті по­ка­зу­ва­лись йо­му: або хто-не­будь слу­чай­но, не зна­ючи о йо­го па­тен­ті, ви­най­шов це­ре­зину ок­ре­мо від нього, або Шеф­фель, кот­ро­му звіс­ний був йо­го сек­рет, ви­дав йо­го. І ко­ли пер­ша мож­ли­вість, чим більше в неї вду­му­вав­ся, тим дальшою йо­му по­ка­зу­ва­лась, то за­те пі­доз­рін­ня на Шеф­фе­ля щох­ви­лі на­би­ра­ло більше си­ли і прав­до­по­діб­нос­ті. Нес­по­ді­ва­ною, а сильною під­по­рою то­го пі­доз­рін­ня пос­лу­жи­ло й те, що він чув про Шеф­фе­лів від’їзд nach Po­len. І Ван-Гехт пос­та­но­вив со­бі, ско­ро приїде до Дро­го­би­ча, роз­ві­ду­ва­ти бо­ка­ми, чи не діз­на­ться де­що про Шеф­фе­ля.

Щастя спри­яло Ван-Гех­то­ві. Приїхав­ши до Дро­го­би­ча, він не зас­тав Гер­ма­на до­ма, але зас­тав тільки кар­точ­ку від нього, що­би був лас­кав пот­ру­ди­ти­ся до фаб­ри­ки і ог­ля­ну­ти це­ре­зи­но­вий від­діл, улад­же­ний піс­ля йо­го пла­ну. Він по­їхав до фаб­ри­ки. Там зас­тав як­раз бу­дов­ни­чо­го, кот­рий кін­чив ус­тав­лю­ван­ня кіт­ла. Ог­ля­нув­ши це­ре­зи­но­вий від­діл, Ван-Гехт вис­ка­зав бу­дов­ни­чо­му своє

1 ... 75 76 77 ... 86
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Борислав сміється, Франко І. Я.», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Борислав сміється, Франко І. Я."