Читати книгу - "Шабля і стріла, Юрій Володимирович Покальчук"

житті хоч з кимось говорив відверто, не криючись, не боячись сто

роннього, не знаю, чи й ти спромігся на таке... Але зараз, зараз я

чую, що треба нам правди ізсередини, треба іншому того, що є ко

жен для себе, а не лише для людей, про людське око. Ти можеш так?

Айдар відчув, як хвилювання, незнане досі, пойняло його, як стрибок у

безодню, як перед проваллям, у яке мусиш кинутись, хоч і знаєш, що

випливеш, що вода винесе тебе, а все ж...

— Можу... — сказав він глухо. — Можу і хочу...

— Людина живе в собі особливим життям, і якось спало мені на думку, що правда про людину є те, що їй сниться, чим вона марить, що їй

ввижається в її мріях, чим вона спить... Ось зараз я дивлюся на вогонь, Айдаре, і поймає мене відомий віддавна острах,

незрозуміле хвилювання, і постає минуле моє переді мною, те, якого ти не знаєш.

Ось слухай...

Данило розповів йому і про своє дитинство, і про пана Семена, і про Горпину, а надто про Ганю, і квітку папороті, про заповіт Свирида і про опришкові свої

роки, і про Раду і хлопців, і про Зейнеб, про Зейнеб чорнооку, останній спалах

кохання, зарубаний життям...

. .Настала довга, затяжна весна з паморозками й інеєм, і я довго ріс крізь цю

весну, довго зрів, шукаючи опертя в повітрі, шукав не :шати чого, мріяв не знати

про що, аж доки не з'явилася у мареві моєму квітка папороті, яка відсвітила мені

очима кохання..

Я шукав їх, я шукав твої очі в повітрі, на землі, на небі й у воді, я пробивався

крізь твердь земну і шукав їх під землею, я злітав високо в позахмарні висоти і

шукав їх там, я спраглий чистої, джерельної води твоїх очей, їх глибини, їх

неосяжності, їх безсмертя і можливості розчинення в них, їх буття в небутті, їх

правди, єдино можливої на землі, правди кохання...

Я бродив світом, неприкаяний і стражденний, втомлений і зраджений, спустошений і виповнений тягарем земних тривог, порожньої ваги щоденності, і

вдивлявся в юрбу, жадібно впиваючись у кожне обличчя, що ковзало повз, як

мить, обличчя іншої людини, я шукав твої очі і не знаходив їх. Хто ти? Де ти?

Я волав, німим криком лунало моє питаний уві сні й увіч, я молився всьому

сущому і не сущому, горлав страшним беззвучним воланням того, хто конає в

самотині, спраглий у пустелі людської відстороненості... Де ти?

Я шукав твої очі. Вони мали відслонити світ для мене, привнести світло у

темне царство чужих тіней, дріб'язкових переживань і порожніх побачень.

Я шукав дедалі відчайдушніше, дедалі безнадійніше, я шукав їх — твої очі.

Які вони, питаю я себе? І не можу відповісти на це питання, бо давно вже не

знаю, хто ти, де ти, хто саме — Ти.

Очі твої сірі, блакитні, зелені — біль мій, серце моє, душа моя. Я вірю в них, раптом я вірю в них, так хочеться повірити, що диво стається з людиною і що

зненацька може вона знайти оту єдину основу свого існування, що може

означати для неї все життя, все на світі, більше, ніж буття, більше, ніж свідомість, ніж розум, просто безмежну, несамовиту, знетямлену віру в лет, яка є коханням.

Але гримлять розгони часу, і виростає мур, і Ось я знову сам серед усього того, що вигадав, що виснив, що уявив собі, навіявши солодкий сон, який поступово

тане, як вранішня імла під яскравим сонцем реальності, як туман перед наступом

морозу, і я повільно і страшно прокидаюсь у пустелі самотності, гнаний і

переслідуваний, змучений і зболений, втрачений для всього і для себе. Час б'є

у дзвони, кричать півні, й опівночі щезають чари, щезає заворо-женість, і твої очі, що іскрились правдою і вірою, пойняті вже інеєм внутрішнього холоду, звернуті в

інший світ, з них щезає тепло, правда, щезає моє життя і щезаєш ти. Хоч ще

дивишся на мене, та не бачиш, в очах твоїх проступає відчуженість, хтось інший, кого я не знаю, вирізняється в твоєму обличчі, і я, жахаючись, затуляюсь руками

від страшних видінь, від жаху побачити у твоїх очах, уявити в тобі привид іншого

кохання. Я тікаю геть, я тікаю геть від тебе, від себе, я тікаю геть в усього цього

світу, бо мине час — і хтось інший любитиме тебе, і ти вже не ти, бо то хтось

інший підійшов до тебе, не я.

Я щез, розчинився в повітрі, розтанув у воді, поглинули мене ліси і пущі, а очі

твої спорожніли, їх теж нема, замість глибокої джерельної води, замість чистого

світла, що затоплює все навколо і народжує життя, на мене дивляться порожні

очниці, в яких лише спогад може нагадати минуле, яке було в нас, яке було

нашим, як спогад про сон, як зустріч з важким ранком з похмілля, як сувора

невідворотність того, що якоеь усе зупиниться і припиниться наше існування раз