Читати книгу - "Долина Гнівного потоку, Бенно Фелькнер"

Вернувся Боєр мало не через три тижні. Ронні при в’їзді в долину теж спинив коня, як усі, хто вперше ступав на цю землю. За ними, над пустельною піщаною прерією, небо ще ясніло рожевими барвами, а долина тонула вже в сутінках.

— Оце й є наша арена? — спитав Ронні й потягнув носом повітря. — Шкода, що нічого вже не видно, достоту, наче в’їжджаєш до величезної печери.

Скелі обабіч зливалися з темно-сірим, беззоряним небом і в ту хвилю справді скидалися на велетенське склепіння.

— Непогане порівняння, — відповів Боєр, — але це чудова печера, Ронні. Ну, їдьмо вже. Мені кортить швидше довідатися, що там з моєю будою і чи Берт Джілберт не спився до кінця.

Вони рушили далі. Перед своїм бараком Боєр зліз з сідла й гукнув негра Арчі, щоб той забрав коней до стайні. Через півгодини ціла долина знала вже, що Боєр повернувся.

— Ну, Ронні, ось ти й коло мого палацу, — мовив Боєр, кидаючи негрові повіддя. — Злізай і заходь. Ми тільки заглянемо на мить до зали, тоді повечеряємо й ляжемо спати. Прошу.

Ронні зліз з коня.

— Я таки хочу спати, — буркнув він і випростав затерплі ноги. — Роздивлятися я буду завтра, але сьогодні зроблю ще один візит. Так належить.

Вони зайшли до барака. Арчі відвів коней за ріг, до стайні і швиденько вернувся по другу пару, ту, що везла вантаж. Чоловік, найнятий у Вест-Філді на дорогу, пішов до Боєра по платню.

У залі Кудлань штовхнув під ребра Берта Джілберта, що грав з трьома шукачами в карти.

— Глянь, шеф вернувся.

Берт Джілберт підвівся й пішов Боєрові назустріч.

— Ну? — спитав той.

— Усе гаразд, — буркнув Берт, пильно приглядаючись до Бобрового супутника. — Але добре, що ви вернулися.

— Чому, Берте?

— Так…

Боєр пустив рулетку, замкнену, доки його не було, і вийшов з Ронні.

— Хто той лобур із копицею на голові? — спитав Ронні в сінях.

Боєр тихо засміявся.

— Кудлань, із тих, що все роблять і ніколи не питають нащо. В деяких справах незамінна людина.

Вони були вже біля дверей, коли знадвору швидко ввійшов Арчі. Його чорне обличчя було незворушне, як завжди. Боєрові й на думку не спало, що той міг чути його останні слова. Вій негра просто не брав до уваги.

— Занеси вантаж, — наказав він, — а тоді приготуй вечерю.

Арчі, як завжди, працював мовчки і вправно. Він швидко впорався з роботою і спокійно подався до своєї комірчини, захаращеної мітлами, відрами, інструментом і всяким господарським мотлохом. В комірчині сидів Том. Він ледве вміщався серед того начиння. Останніми тижнями Том заприятелював з Арчі.

— Він привів із собою ще одного, — тихо сказав Арчі.

Хвилинку вони про щось шепотілися, тоді Арчі погасив світло, відсунув фіранку, відхилив вікно й виглянув надвір. Том насилу проліз у те вікно. Виходити сіньми він уже не зважувався. Берта Джілберта можна легко обдурити, він не знав, що Том належав до корктаунців. Але Боєр був небезпечний. Він з самого початку заборонив Арчі будь з кпи знатися і взагалі відповідати на питання. Проте Арчі був з тих людей, що хоч мало говорять, та все бачать і чують. Під чорною шкірою в його грудях билося чесне серце, і коли Том спробував заприятелювати з ним, Арчі зразу прихилився до нього.

Том непомітно вийшов на вулицю. В ту пору вона була майже порожня, і він вирішив зайти до Бренкера. Шериф сидів коло столу й читав газету місячної давності.

— Що, Томе? — спитав він. — Ти прийшов від Мура?

— Ні, шерифе, від Арчі.

Бренкер згорнув газету.

— Вернувся Боер і привіз із собою ще одного, якогось Ронні.

— А що воно за чоловік? Міський чи з прерії?

— Я не бачив. Арчі каже, що міський.

— А як вони один до одного звертаються?

— Як давні приятелі.

Том не мав про що довго розповідати, сказав ще тільки, що Арчі почув про Кудланя. Коли він пішов, Бренкер почав ходити з кутка в куток у своїй канцелярії. Багато що було для нього ясне як день. Адже Берт Джілберт і Кудлань давно вже злигалися з поплічниками Біллі. Одначе він не вважав їх за дуже небезпечних. Зненацька хтось постукав у двері.

— Прошу! — гукнув Бренкер.

До канцелярії зайшов Ронні. Він був самовпевнений, майже пихатий. Бренкер інстинктивно відчув у ньому ворога.

— Я новий банкір, — сказав прибулець. — Ронні. А оскільки ми сусіди, то я надумав зразу ж познайомитися з вами.

Він непроханий сів на стілець і зухвало усміхнувся Бренкерові. Той дивився на нього начебто байдуже, але пильно. В Ронні не було зброї.

— То ви Боєрів службовець?

— Так, але з великими повноваженнями.

— Гм. Отже, ви віддавна знаєте Боєра?

— Ні. — В цьому випадку Ронні волів збрехати. — Мене порекомендували йому.

— Що ж, беріться до роботи, — мовив Бренкер. — Я певен, що ви з Боєром добре поладнаєте. Сподіваюся, що й зі мною теж.

Ронні встав і, всміхаючись, подав Бренкерові руку. З нього трохи спав лоск. Шериф спершу хотів не добачити його руки, але потім вирішив не виказувати свого почуття. Навіть провів його до дверей. Тоді сів і задумався. Надто важкий тягар звалився на нього. З пограбуваннями банків, крадіжкою худоби, бійками, вбивствами тощо він давав собі раду. Знав, як до них братися. А тут сплівся якийсь дивний клубок. Бренкер почувався непевно. Щось на нього насувалося. Хіба шахрай, що допіру був у нього, не показав йому цього відверто своєю