read-books.club » Сучасна проза » Пацики, Анатолій Дністровий 📚 - Українською

Читати книгу - "Пацики, Анатолій Дністровий"

206
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Пацики" автора Анатолій Дністровий. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 75 76 77 ... 100
Перейти на сторінку:
врятує. Риня знову кричить, щоб розверталися. Ми кидаємося назад, біжимо назустріч прудконогішому й починаємо його валити на місці, він репетує, як ненормальний, а Король наносить прямий за прямим у почервонілу харю, на, сука, на. Алкаш звалюється на землю, з його носа юшить кров, і ми гасимо його ногами. Уйобуєм! — кричить Риня, бо до нас устигають добігти інші переслідувачі. Ми залітаємо в двори міждев'ятиповерхівками й несемося, куди бачать очі. Пробігши через кілька дворів, зупиняємося аж біля будинку Ляні. Падаємо за невеликий столик і відхекуємося. За кілька хвилин відходимо. Несподівано Король регоче, а за ним і ми з Ринею.

Це крутіше від будь–якого відпочинку, каже через дві години малий Машталір, почувши від нас цю історію, я, пацани, дуже шкодую, шо мене не було з вами, по живій груші… я би не проти. Нічьо, наступного разу обов'язково тебе візьмемо з собою. Увечері, коли приходжу додому, сідаємо на кухні за стіл. Мати подає нам із вітчимом тарілки з пловом. Я накидаю собі з великої миски салат із огірків та помідорів, а захмелілий вітчим несподівано каже, що сьогодні в обід якісь малалєтки розбили брову Жоркє Пузирю, і де? — піниться він, серед білого дня, на вулиці! черепи проламати їм мало! Я ледве себе стримую, щоб не зареготати з повним ротом салату.

14

Прокидаюся від незрозумілого шуму: за стіною падає склянка, розбивається, тупотять ноги, кілька хриплих голосів сперечаються. Мені в ніздрі б'є неприємний запах дешевих цигарок. Протираю очі, дивлюся на годинник: 10.08. Я проспав першу пару. За стіною вибухає несподіваний регіт, намагаюся розпізнати голоси: один вітчима, ще два — незнайомих. Ясно, з самого ранку бухають. Мати на роботу, а хануріки, кєнти вітчима, вже тут як тут. Мати його просила, щоб нікого не приводив, бо нема за що жити, нема що їсти, навіть зробити закатки на зиму не буде з чого: ні огірків, ні помідорів, ні кабачків. Цей ідіот позаминулого року привів до хати одного зі своїх друганів, який тільки–но відтарабанив десять років. Я дивився на постаріле, бліде, худюще лице коротко стриженого незнайомця, прикид якого був схожий на бомжацьке лахміття. Перелякана мати мовчки робила вечерю, а незнайомець покликав мене поговорити: «Сынок, может, ты знаешь, у кого красивые квартири, может, у тебя єсть знакомые, у которых очень красивые квартири и которые шикарно живут?»; нє, я не знаю, серед моїх — нікого. Толян, втрутився вітчим, ти згадай, і нам перепаде. Нє, нікого. Я згадую це і йду у ванну, чищу зуби, вмиваюся. На порозі ванної кімнати з'являється вітчим із червоним обличчям, Толян, може, хряпнеш з нами. Не хочу, зранку не п'ю. Да брось, сміється він, п'ятдесят грам, а? Цієї миті на кухні щось падає й розбивається. Шо там за бєзпрєдєл? — запитую в нього. Він сіріє на обличчі й каже, що все нормально. Тобі не соромно, докоряю йому, мати ж тебе просила, не веди нікого, бо нема за шо жити; пауза; ти шо, цього не доганяєш? да? Від цих слів вітчим різко змінюється й відрубує, що це мене не стосується. Я відкриваю двері на кухню й бачу за столом двох готових у дим миршавих хануриків. Нахуй з хати! — кричу до них. Один із них, маленького зросту з почорнілим лицем, повільно виходить із коми й підводить на мене очі. Га? — перепитує. Нога! — кричу йому, валіть звідси! Вітчим заходить на кухню, мовчки бере цигарку, закурює і гнівно дивиться в підлогу. Другий ханурик кіпі–шує, тіпа, хто ти такий, шо до мене відкриваєш рот? Я йду до комірчини біля ванної, витягую молоток і повертаюся на кухню. Тобі шо, вівця, дивлюся на того ублюдка, ключицю переламати? Вони підриваються, задкують і виходять з кухні в коридор, вітчим іде їх проводжати. Ставлю молоток на місце. Вітчим, провівши своїх друганів, повертається. «Я чого–то не понял, — переходить він на свою рідну мову (значить, розсерджений), — ты меня выставил как дурачка». Пауза. Я не хочу цих кончєних лохів бачити в своїй хаті, ти це розумієш? «Кавоты назвал «лохами», щенок!?» — наближається він до мене. «Да я тебя сейчас с четвертого зтажа выброшу!» Давай, кажу йому, попробуй (вітчим мене ніколи не чіпав, оскільки боїться і любить матір). Він іде на мене, і я даю в рило прямий удар на випередження. Він звіріє й накидається з кулаками на мене, але б'є їх упівсили. Від правого бокового по обличчю втрачаю рівновагу й ударяюся головою об стіну. У мене падає планка, і я б'ю навмання, здається, попадаю йому в вухо. Він хапає мене руками в «замок» і боляче стискає, я борсаюся, деруся, сичу, але це нічого не допомагає, і раптом — в очах мені темніє.

Шо зі мною сталося? — запитую після того, як мокрою холодною шматою, мені обтирають обличчя. Нічьо, каже вітчим із великою кружкою в руці, я просто тебе вирубив, щоб ти не воював. Повільно підводжуся з ліжка, в голові повний мутняк. Пауза. Толька, каже він, зі мною… не можна так, я ж можу вбити. Взуваюся в тапочки й проходжу біля нього. Чуєш, малий? — говорить тверезим і впевненим голосом, коли йду до ванної. Да, я знаю, кидаю йому, ми ше з тобою поговоримо. Да ну? — роблено усміхається. Через годину вітчим звалює, мабуть, знову квасити. З вікна кімнати дивлюся на зелені крони дерев, на павутину гілок. Думаю про те, що мене все це заїбало. МЕНЕ ВСЕ ЦЕ ЗАЇБАЛО! Вітчим–напівдебіл, його смердючі ноги, його опущені кєнти–алкаші, безпорадна мати з тупими очима, якими вона тільки кліпає, безсило розводить руками й вимагає, щоб її слухали… МЕНЕ ВСЕ ЦЕ ЗАЇБАЛО! Я ВСЕ ЦЕ НЕНАВИДЖУ! Я НЕ ХОЧУ БІЛЬШЕ ТУТ ЖИТИ! Пауза; несподівано виникає думка про самогубство: кинутися біля водокачки в озеро й поплисти на протилежний берег (не допливу й двісті метрів, бо погано плаваю) або піднятися на дев'ятий поверх, потім на дах. Сміюся від цього, бо на таке не здатний. Дзвонить телефон, я наче отямлююся. Впізнаю голос Діми Дефіцита.

«Толя, я женюся», — каже він порожнім голосом.

«???» — нічого не можу сказати.

«Весілля через

1 ... 75 76 77 ... 100
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Пацики, Анатолій Дністровий», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Пацики, Анатолій Дністровий"