Читати книгу - "Варан"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
– Подорожній я, – Варан розвів руками, показуючи, що ножа в долоні не ховає. – Їду до Приморків. Далеко?
– Недалеко, – мисливець нарешті розтулив вузькі бліді губи. – Проїжджай, старенький. Просто за вішками, від розвилини праворуч – будуть тобі Приморки.
– Погрітись не пустиш?
– А хіба холодно?
– Та вже ж не жарко, – Варан усміхнувся. – Що ж ти, чоловіче, стариганя беззбройного боїшся? З’їм я твою козу?
Мисливець відвернувся. Він був дуже молодий, на його погляд, Варан справді був старий, і справді, можливо, беззбройний.
– У ній костогриз, – сказав мисливець, дивлячись собі під ноги. – Проїжджай.
– Еге, – Варан перевів погляд із парубка на тушу біля вогню, і знову на мисливця: – Кинь. Собі ж гірше.
Парубок помотав головою:
– Ні. Я її добив… Удома жерти нема чого. Я його виріжу.
Варан виліз із саней. Коротко програв тягунам «відпочивати». Мушки збились клубком, загули, затріщали, витираючи тонкими ногами прозорі крильця.
– Допомогти? – спитав Варан.
Хлопець подивився здивовано:
– Ти чого, діду?
– Який я тобі дід, – Варан підсів до багаття, скинув рукавиці, простягнув руки до кволого вогника. – Я подорожник, бувала, можна сказати, людина…
– Ти теж?
Варан утримався від різкого руху. Дуже повільно підняв голову:
– А у вас тут часто ходять подорожники?
– Та проїжджав один… Близько тижня тому. Зовсім старий. У нас ночував у домі…
– Вогонь розпалював?
– А ти звідки знаєш?
– Звичай такий з Узбережжя. У Степу теж заведено…
– А ти звідки знаєш?!
– Блукав я і на Узбережжі, і в Степу…
Парубок дивився на нього, забувши про свій спис, про козу, про костогриза.
– Брешеш, – сказав, мов захищаючись. – Ніде ти не був.
– А він? Той подорожник, він теж брехав?
Парубок опустив очі:
– Ні. Він… не брехав.
– Пішов він? Чи… – Варан затамував дихання.
– Пішов, – парубок знову дивився у вогонь. – Одну тільки ніч переночував.
– Із поштарем?
– Ні. Караван за гори йшов, то він із караваном…
– Коли?
– Я ж кажу – близько тижня…
Варан піднявся:
– Ти костогризів коли-небудь ганяв?
– Ні.
– І взявся?! От дурень…
Хлопець забурмотів щось ображено й злісно, але Варан не слухав. Підійшов до кози – туша лежала на боці, і всередині її, під зверненим наверх напухлим боком, щось виразно ворушилось і чулося потріскування. Варан гидливо поморщився. Блукаюча Іскра віддалявся й віддалявся, проклятий караван ніс і ніс його в напрямку до гір…
Неподалеку дихало і перекидало камінці холодне море. Далі від багаття «шкура» вкривалась інеєм; парубок був сивий з голови до ніг. Варан теж був сивий – і, на відміну від одежі, його борода ніколи вже не відтане.
Він труснув рукавом. Вузький довгий ніж посунувся в долоню; Варан поклав його лезом у вогонь.
Парубок дивився щонайпильніше.
– По якій дорозі пішов караван?
– По тракту.
– Другий караван скоро?
– Не знаю.
– І як це ти взяв козу з костогризом?
Парубок насупився. Нічого не відповів.
– Сюди, – погаслою вуглинкою Варан намалював хрест на круглому боці кози. – Сюди вдариш списом, коли я скажу… Тільки сильно бий, не бійся їй шкуру попсувати… Коли власна шкура хоч трохи дорога… Готовий?
Хлопець двома руками взявся за списа. Зблід. Подивився на Варана; кивнув.
– Ну, – Варан надів рукавиці, узяв ножа з багаття, – Імператор поможи!
Трикутний наконечник списа з хрускотом пробив козячу шкуру. Чвакнувши, звук відлунив від льодяної стелі над головами, і повернувся, і повернувся знов.
Із кривавої пробоїни в шкурі скинулась темно-червона медуза з гострим пружком на краях драглистого купола. Парубок-мисливець скрикнув. Медуза стислась у клубок – немов у передсмертних корчах; насправді одним таким ривком костогризи відтинали людині руку. Варан діждався, поки купол із зазубреним пружком розкриється знову, і порснув у самісінький центр його розпеченим ножем…
* * *– Не буде каравану, – сказав поштар. – Або сам вирушай, або сиди й жди. А що? Склепай собі хатинку, з місяць протримаєшся, а там потеплішає.
– Спасибі, – Варан знову заліз у сани. – Не маю часу ждати.
– Дивись, ніч іде! Замерзнеш і тягунів погубиш…
Замість відповіді Варан витягнув губну гармошку й програв своїй упряжці «вперед».
Тракт виявився дорогою, справжньою дорогою, а не кротовим лазом у снігу. У Приморках Варан нагодував тягунів салом і цукром. Прозорі крила дзижчали впевнено й потужно.
Караван іде повільно, зупиняється біля кожної хати, дожидає забарних, подовгу перепочиває і запасається харчами. Між бродягою та його переслідувачем – шість днів…
Проводжаючи його, молодий мисливець сказав із тугою:
– Я б з тобою пішов. Знає Імператор – пішов би…
– У чому ж річ? Ходімо.
Парубок здивувався. Довго мовчав, допомагаючи Варану лаштувати запряжку.
– А той… Сказав, що, мовляв, зоставайся, на одному місці краще, батьківщина, і таке інше…
– Сам вирішуй. Захочеш – підеш. Як я повіявся колись.
– Таж, – парубкові руки, що звично пристібали тягунів до шорок, уповільнили рух, – наречена в мене. Вона не піде – у неї мати недужа, і взагалі… щоб таке – жінка в дорозі? Не буває…
Варан враз розлютився. Це не було роздратуванням, не було хвилинним спалахом – це був справжній напад люті, холодної, тверезої.
– Вирішуй, чого ти хочеш, – сказав він, відсуваючи хлопця від упряжки. – Коли просто бродити, байдикувати й жити з оповідок – тоді так, тоді краще одружитись. А якщо…
Парубок кліпав очима. Йому все життя здавалося, що бродяга – саме той, хто бродить, байдикує і живе з оповідок; він не розумів, чому гість раптом зачинився, як двері, не лишивши ані шпаринки доброї прихильності.
– Ти боїшся смерті? – спитав Варан.
Парубок здивувався:
– Ну… боюся взагалі-то, полювання – така річ… але якщо бути насторожі, якщо вчасно ножичком, от як ти костогриза підрізав…
– Я не про те. Ти що, не розумієш, що все одно помреш – навіть якщо будеш насторожі?
Розмова не вела нікуди.
– Той подорожник, що був до мене, – сказав Варан утомлено, – велів тобі сидіти вдома і нікуди не потикатись?
– Так.
– Він мудрий… Значить, зоставайся. І щасливого весілля.
Тягуни дзижчали. Варан прикрив лице дірявою запоною; зірки перемигувались у небі – синьо-блакитні, як розсипане намисто.
* * *У великому селищі – тисяча рублених дахів – Варан знайшов очільника каравану. Червонолиций, із важким поглядом чоловік сидів на заїжджому дворі й відпочивав від тяжкої дороги – п’ятий день, як доповіли Варану охочі.
– За розпитки гроші беруть, – сказав караванник, дивлячись мимо Варана. – Заплатиш?
Варан виклав на стіл срібну монету. Очі караванника проясніли, він уперше поглянув співрозмовнику в обличчя:
– Еге… Чи
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Варан», після закриття браузера.