Читати книгу - "Вийди і візьми"

І ось у цих ущільнених історією — людською і, так би мовити, натуральною, численними експонатами, бувальщинами і легендами — хоромах Сергій, оформлений науковим працівником, адже, хай там що, працював до цього лаборантом освітньої інституції, відтепер виконував обов’язки здебільшого нічного доглядача, мовби несамохіть утіливши одну зі своїх епізодичних мрій, яка спалахувала щоразу, як сторож гаражного кооперативу, де батько тримав автомобіль, частував його цукеркою, згасаючи з останнім відлунням її присмаку.

Коли батько брав із собою, Сергій, як був іще малим, залюбки чимчикував у гараж, аби побавитися з Кулькою — посмикати за хвіст, покуйовдити хутро; раз спробував було осідлати, одначе пес вислизнув з-під нього, і Сергій плюхнувся в полумисок, куди власники гаражів зсипали принесені здому недоїдки, з яких Кулька вибирала щось до вподоби, і, вмостившись неподалік, із задоволеним погиркуванням хрумала. Вряди-годи сторож запрошував його до себе, Сергій наминав, аж за вухами лящало, картоплю. «А звідки, дядьку, картопля?» — цікавився. «Бог дає». — «Тоді він має бути Картопляним». Сергій любив цей острівець, почуваючись його робінзоном, десь у середніх класах раптом втративши інтерес, якому, попри батькові зусилля, більше вже не судилось спалахнути.

Зробивши обхід, Сергій лягав на тапчан, дивився телевізор і так засинав. Іноді, прокинувшись просто так чи від шарудіння, брав ліхтарик і робив новий обхід, маючи чудне враження, наче все навколо заніміло, щоб, скоро він знову засне, продовжити нічний бенкет. Світив зубами княжий череп, Сергій казав йому: «Спи, старий», наче власному родичеві, немов той не мертвий, а живий, і вертався спати. Таке родичання не було аж геть безпідставним — від князя, один із нащадків якого став королем, наче від стовбура, відброщувалися гілки і галузки численних родів та родин — від Будимира Любавич, від Любавича Сонцеслав, від Сонцеслава Яродар, від Яродара Зоремисл, від Зоремисла Данило, від Данила Леонтій, від Леонтія Іларіон, від Іларіона Купріян, від Купріяна Григорій, від Григорія Семен, Іван та Олекса.

Траплялися й жмикрути, які торочили, мовляв, уся фрашка стіжка сіна не варта і, мов на долоні, видно що це перекручене Святе Письмо. Такий скепсис був як задавнений нагній, зустрічаючись вже у пасквілі сімнадцятого століття (офіційно містові було чотириста років, проте легенди додавали йому ще так раз чи й більше), автор якого, назвавши свій опус рекламацією, а себе Anonymus, вживав і таке слівце, як «малпованіє», яке ні про що інше, як душевне скупердяйство схильного до наклепництва лоботряса, не свідчило. І хоча час до часу оригінал засекречували, він виринав знову і знову, як лайно на поверхні води, завжди за тією самою схемою: спершу копія, якщо ж не вона, то, наче шило з мішка, посилання якого-небудь недотепи; копію негайно спростовували, як ото астероїд розбивають іще в космосі; врешті — справа рук злоріки чи дурість марнославця, — починалися пошуки, нездатні завершитися чимось іншим, як віднайденням оригіналу.

Одного понеділка, після тижневої відсутності, в яку обов’язки без окремого розпорядження було покладено на заступницю з наукових питань, директор музею прийшов на роботу в піднесенні, властивому стратенцям і подібному до божевілля: підстрижений, у костюмі, він мовби помолодшав на десять років. По понеділках будинок був зачиненим — заступивши на посаду, директор першим чином заборонив вивішувати табличку з написом «Музей не працює», адже всі були на своїх місцях, лише не приймали відвідувачів — від провідних спеціалістів, якими вважалися він і його заступниця (та коханка, хоча це сумісництво не було оформлене жодним іншим чином понад чутки), до доглядачів, які наводили лад у ввірених їм виставкових залах, витираючи з вітрин, шаф і підвіконь порохи.

Збори розпочалися коротким повідомленням про період відсутності — так Сергій довідався, що шеф був у відрядженні.

— Нас відпускають у вільне плавання, — це означало, що фінансування суттєво урізають. — Які в кого з цього приводу міркування?

Всі мовчали, першою озвалася Любов Олександрівна, кураторка образотворчого мистецтва — соняхів, чорнобривців та решти натюрмортів, яка на добровільних засадах виконувала функцію голови профкому:

— Михайле Васильовичу, якби й хотіли, ми нікуди не попливемо: наш корабель, — жінка промовистим поглядом окинула приміщення, — і Ви це знаєте, і я, і ми всі — давно на мілині.

— Мусимо, Любове Олександрівно.

На звертанні «Любове» директорову заступницю пройняв трем, як ото вода візьметься на мить від вітерцю легким брижем, тоді як Любов Олександрівна, немолода вже, спробувала розтлумачити:

— Навіть якщо докладемо зусиль, то вилами по воді писано, куди і як попливемо і чи не підемо раптом на дно, як той «Титанік».

— Ну-ну, Ви перебільшуєте. Все-таки ми не «Титанік».

— Може й ні, але на дно точно підемо.

— І все-таки я категорично проти таких настроїв, адже сидіти на мілині теж не діло: фонди занепадають, рятунку, як бачимо, чекати немає звідки. Зрештою, життя — це постійний рух.

Обговорення варіантів «максимально безболісної комерціалізації музейної справи» просувалося туго — як воді стають на шляху перепони, так їм, які віддали роки життя турботі про музей, його шафкам, вітринам і збіркам, перешкоджало відчуття, що ось зараз укоять зраду. У краю, де слави доскочити було однаково легко, як і хули, а перехід гравця з рідної збірної в сусідню, не кажучи про чужоземні клуби, належав до найприкріших форм зради, їхня зустріч мала всі шанси перетворитися на ще одну, а вони самі — на відступників. Отак, розтуляючи рота, не казали нічого — після кожної спроби залишався подібний до щему дух чогось надзвичайно посутнього, тим важливішого, що не сказаного, доки, прорвавши греблю, ідеї ринули нестримним потоком і Тамара Вікторівна, відповідальна за народний побут та протоколювання засідань, тільки й встигала, що записувати.

Проходили позиція за позицією, зважували переваги і ризики, окидали міркою відповідності статусові музею — правовому й моральному: на що можна піти, а від чого варто утриматись — робили це рішуче й відразу. Так відкинули ідею продати на аукціоні найменш цінну частину експонатів, що їх усіх і так годі було виставити; відмовилися здавати