Читати книгу - "Калейдоскоп часу"

Коли я вдягла навушники, то прослухала ноу-хау перекладу професора у виконанні геніального Вахтанга. Усі професорські паузи, яких було до біса, він замінював на мугикання. Звучало це приблизно так. «Принципи ммммммм Європейської ммммм хартії мммммм місцевого ммммммм самоврядування ммммм не складні ммммм та притаманні мммм підходам ммммм до мммммм місцевого мммммм самоврядування, ммммммм що мммммммм сповідують мммммммм європейські мммммммм країни мммммм». Коли професор пив воду, у навушниках було чутно «клац-клац». Вахтанг просто вимикався. Я не витримала, і хоча це було непрофесійно з мого боку, вибігла назовні. На перерві на каву професор поводився відсторонено, палив люльку, вклонявся комусь та вживав розчинну каву півлітрами. І навіть не скаржився на її смак. Одного разу він помітив, що я спостерігаю за ним, і подарував мені грайливий погляд. Я наче прочитала в його очах: «Бач, як я його, га?» О, професор був абсолютно нашою людиною, він обожнював влаштовувати всілякі дрібні капості.

«Олександро! Олександро, можна тебе на хвилину?» – звернувся до мене Вахтанг. Судячи з його пики, йому довелося вислухати кілька дорікань щодо якості перекладу. «Я тобі просто хотів сказати, що жарт про розбірливість його вимови – це найпаскудніший із твоїх жартів. І ще хто… ти… А ти ж була однією людиною, яка, за моїми уявленнями, на своїй шкірі розуміла, якою важкою та невдячною може бути праця перекладача, як легко похитнути перекладацьку репутацію, яку я – ти сама це чудово знаєш – чесно заслужив!» Варто сказати, що після цього перфомансу й усвідомлення моєї «зради» Вахтанг від нас звільнився. А ще раз мати справу з професором мені не хотілося. І вам не раджу.

«Сашку, ніяких професорів, я молода дружина й хочу жити та квітнути. Як ти розумієш, професор – погане добриво для молодих дружин». – «А давай його скинемо на ту контору, де працює Вахтанг?» – «Сашку, він же наче нам не гидив?» – «Добре, тоді не будемо». Так легко й елегантно я впоралася з професором!

Тепер Ганна та її третій чоловік. Отже. «Ганно, я тебе розумію, так йому і треба, нечуйна скотиняка. Трахатися йому у твоїй квартирі закортіло, а він туди хоча б ліжко заніс? Падлюка! У мене все добре, цілую, тримайся». «Якийсь недолугий лист», – подумала я, коли відправила. Але що писати Антону? Я не знала. Вагалася. Тому спочатку написала Максові: «Привіт, мені потрібна твоя порада, і цього разу не із серії «Як заповнювати податкову декларацію». Слухай, от скажи мені, якщо один чоловік відмовився допомогти своїй колишній дружині з переїздом, а потім захотів трахнути її в тій квартирі, куди вона самотужки все перетягла, це нормальна ситуація чи ні?» Макс написав: «А що, пані Віолетта Вайґель-Вітовська кудись переїжджає? Чи це ти про себе? Ха-ха. Не відволікай мене, у мене звітування. А взагалі в мене тут таке… Удома розповім». – «У тебе звітування, але на цю дурню ти час знайшов, так?» – «То ти серйозно? О’кей! Я вважаю, що тут нічого такого немає. Бо він керується власними бажаннями, і це чесно. От якби вона йому не допомогла з переїздом, бо не любить допомагати з переїздами, а потім його щиро захотіла, бо вона його хоче та й годі, то що в тому поганого? Приїхала б, випили б вина, кохали б одне одного, потім іще щось. Одне вона щиро не хотіла, а інше захотіла, все, ніякої запарки. Чим ти взагалі паришся? У тебе роботи немає?» Це був день чужих порад. Отже, Антонові я написала, що розумію, що він був щирий у своїх бажаннях. Антон мені написав: «Шкода, що ти не мешкаєш у сусідньому дворі. Ми б зустрілися сьогодні ввечері на лавці, пили б аргентинське вино й розуміли б одне одного з півслова». Думаю, що Ганні цього не варто надсилати.

Залишилося найскладніше. Арсен. Ох. «Привіт, добре, що ти написав, я якраз хотіла з тобою порадитися. Я ж не святкувала своє весілля. А зараз збираюся святкувати. І думаю, як це влаштувати: велику вечірку чи щось камерне? У принципі ні я, ні Вітовський не любимо галасливих вечірок, але це ж весілля». Дякую тобі, о наймудріший із Ральфів! Ральф, якому я скинула цього листа як приклад моєї відповіді, написав: «Я вас, пострадянікус, ніколи в житті не збагну. Невже ці комунальні квартири та колгоспи, у яких ти принаймні не жила й не працювала, привчили вас просити поради з питань, що належать до сфери вашого приватного життя? У світі існує стільки відсторонених тем, а вас постійно тягне на щось інтимне. Але загалом мою думку ти зрозуміла правильно. З найкращими побажаннями, твій Ральф».

Увечері в супермаркеті до мене причепився іноземець. «Це вітання від професора Б. Ж.-П.», – подумала я. Професор видався здатним підпадлити мені іноземця. Наврочив, швейцарське снобисько. Іноземець наблизився до мене з кількома йогуртами в руках та запитав: «Який би ви мені порадили?» Ну, звісно. Сьогодні ж був день порад. Я запитала: «Кому порадити?» – «Мені, а кому ще? Чи тут до вас іще хтось дойнявся, га, леді?» Я сказала, що зовсім його не знаю, тому порадити йому щось важко: «Вибачте, але я можу радити тільки тому, про кого хоча б трохи обізнана». – «Тобто ви думаєте, що якби ви знали щось про когось, для кого я міг би вибирати йогурт, ви змогли б дати мені йогуртову пораду?» – «Це простіше. Наприклад, якщо цей хтось – дитина, кицька, людина, якій кортить схуднути або щось таке подібне». Він сказав, що я дуже оригінальна особа і що ми з ним говоримо в дусі кінострічок Вуді Аллена. Це мене потішило. Напевне, я всміхнулася, тому що він запросив мене випити кави. До мене давно ніхто не чіплявся в супермаркетах, якщо взагалі чіплявся, ну, окрім продавців, які зваблюють безкоштовними акціями чи купівлею двох пляшок горілки за ціною однієї.

Це було настільки раптово, що я згодилася. Він запитав: «У мене чи в тебе?» Я запитала: «А в тебе що, є своя кав’ярня?» – «Ні, – реготнув він. – А навіщо? У мене є кавоварка». – «От