Читати книгу - "Шалені шахи"

Згадав — і внутрішньо затремтів.

«Написане слово може спаплюжити репутацію людини й навіть убити». Чи не про нього говорив пан ректор багато років тому?! І не про нинішній випадок?!

Чи варто тоді довіряти свої таємні плани клаптикові паперу...

Хоча, на перший погляд, боятися нема чого. Яна Мєшковського він знає багато років, хоча цей пихатий індик — ще той пройдисвіт, але він не підведе. Та й до чого панові королівському коморнику ризикувати їхнім давнім знайомством: заради якихось двохсот золотих?! Навряд чи. То чого ж тоді боятися?! Що «написане може навіть убити» його, вільного отамана?..

З іншого боку — це шанс! Такий прекрасний, чудовий шанс залагодити всі непорозуміння з Короною Польською!..

Нарешті зітхнувши: «А–а–а, однаково двічі не помирати!» — отаман попрямував до дверей. Біля самого порога зненацька зупинився, обернувся до гостя й, пильно примруживши ліве око, запитав:

— Як думаєш, писаря сюди для такої справи покликати або ж самому листа його королівській величності скласти?

— У настільки делікатну справу я б не посвячував зайвих людей, нехай навіть це сам генеральний писар твого війська.

— Отож і я в тім більш ніж упевнений.

Наливайко коротко кивнув, прочинив двері хати, висунувся на двір і гукнув, щоб йому принесли папір, каламар і перо. Коли ж необхідне було занесено в хату, повернувся за стіл і особисто написав листа його королівській величності Сигізмунду III Вазі, у якому, зокрема, поскаржився на погане поводження місцевої влади зі своїми людьми й запевнив короля у незмінній лояльності своїй та усіх своїх людей.

Крім того, був написаний додаток до листа, де викладався план створення нової козацької залоги на нічийних землях межиріччя Дністра й Бугу. А коли все було готове — віддав папери несподіваному помічникові й благодійникові — Яну Мєшковському.

Разом із двома сотнями злотих, принесеними завчасно.

— А що ж сказав на це король Сигізмунд? — поцікавився Костянтин Василь Острозький з нудьгуючим виглядом. Якщо судити по тону, то можна було зробити висновок про повну байдужість старого князя до бесіди. Хоча всі розуміли, що це далеко не так.

Розумів це і Ян Кароль Ходкевич, однак навіть виду не подав. Навпаки, зобразивши на обличчі палке бажання неодмінно зворушити, розсмішити старого князя, заговорив весело і жваво:

— Його королівська величність, тільки–но почувши все це, підскочив, немов ужалений, і заходився бігати залою, викрикуючи: «Жах, просто жах! Подумати тільки, до чого ми дожили!..»

Пан Ходкевич спробував зобразити розгніваного Сигізмунда ІІІ Вазу, однак через явну відсутність акторського таланту в нього вийшло не надто схоже. З іншого боку, дана обставина аж ніяк не збентежила молодого шляхтича, тому він із самовдоволеним виглядом обернувся до князя Острозького й зареготав, зрідка намагаючись вставити між нападами уїдливого сміху щось на кшталт:

— Отак!.. Отак він розхвилювався!.. Слово честі, сам бачив!..

— Я зрозумів, уже зрозумів, — якомога спокійніше мовив Костянтин Василь, тільки–но істерична веселість гостя пішла на спад. — Хотілося б знати, дорогий мій пане Ходкевичу, що сказав король окрім цього?

— Як уже було згадано, його королівська величність розхвилювався до того, що наказав негайно розшукати, як він висловився, «ледачого ледаря–нездару» пана Жолкевського.

Коли ж шляхетний пан Жолкевський виступив наперед з–поміж іншого шляхетного панства, мовивши: «Навіщо ж мене розшукувати, якщо я тут і як завжди готовий виконати свій обов'язок», — король відверто розгубився.

Однак зніяковілості вистачило лише на кілька секунд, після чого його величність напустився на пана Жолкевського. Мовляв, якщо коронний гетьман табору віддано служить Короні Польській, то чом же дотепер не втихомирив збурювача спокою й нахабного бунтівника Северина Наливайка?! І що іще потрібно панові коронному гетьманові табору, щоб нарешті виконати монарше доручення? Напевно, йому необхідно або особливе запрошення, або щоб бунтівник Наливайко проголосив себе не тільки королем, а й, приміром, і Папою Римським?..

Ян Кароль Ходкевич знов розреготався й повторив:

«Так і сказав — щоб Наливайко оголосив себе Папою Римським! Уявляєте собі?..» — але Костянтин Василь більше не слухав базіку.

Старий князь ледве стримувався, щоб не закричати, тому доводилося упіввуха вислуховувати балаканину дорослого дурня. Та й слухати пустопорожню балаканину гостя, у якій жодного особливого сенсу більше не було, самі лише суцільні хвастощі, не варто. Тому князь глибоко замислився про те, як жити далі. Лише один раз Острозький виринув з потоку власних думок, перепитавши:

— То що ж, дорогий пане Ходкевичу, по–вашому виходить, що за втихомирення Наливайка тепер візьмуться всерйоз?

— У найближчий час візьмуться! — зрадів гість. — Ще б пак не взятися, якщо він надумав проголошувати себе володарем тутешніх земель.

— Отже, проти ошаленілих холопів готується щось?..

— О, так, зрозуміло, зрозуміло! Шляхта під проводом пана Станіслава Жолкевського не залишить від бунтівників і мокрого місця! У тому числі, й я готовий взяти в поході найактивнішу участь.

— Але якщо не помиляюся, якось ви вже потрапили в руки до Северина Наливайка[78], і він не заподіяв вам ніякої шкоди...

— А спробував би цей негідник хоч одного–єдиного волосу на моїй голові торкнутися! — самовдоволено мовив пан Ходкевич. — Жалюгідний фігляр просто побоявся можливої помсти, що його чекала з боку всього славетного роду Ходкевичів, і насамперед мого доблесного батька. От і відпустив мене з миром — і правильно зробив, до речі!.. Однак той випадок свідчить усього лише про боягузтво холопів, яких варто втихомирити з