Читати книгу - "Одіссея капітана Блада"

Останні слова вихопилися в неї якось необдумано. Арабелла мала на увазі мадемуазель д'Ожерон і, якби змогла, одразу б узяла свої слова назад. Але вони пройшли повз увагу Пітера Блада: він не зрозумів натяку.

— Невже? Все це брехня, кат би його побрав… і я можу довести вам…

— Не розумію, навіщо вам морочити собі голову доводами, — перебила вона і цим украй збентежила капітана Блада.

— Хоча б для того, щоб ви були кращої думки про мене.

— Нехай вас не обходить те, що я про вас думаю, сер! Після такого нищівного удару Блад відмовився від боротьби і перейшов до умовлянь.

— І ви можете так говорити? Навіть тоді, коли бачите мене в мундирі, який я ненавиджу? Хіба ж не ви сказали мені, що я можу спокутувати гріхи свого минулого? Мені хочеться відновити своє добре ім'я у ваших очах. А щодо мене самого, то я в минулому не зробив нічого такого, чого б мені треба було соромитись. О, якби мене не примусили!..

Вона не витримала його пильного погляду і опустила очі.

— Я… я не розумію, чому ви так зі мною говорите, — в голосі дівчини вже не було колишньої впевненості.

— Он як! Ви не розумієте?! — вигукнув він. — Тоді дозвольте, я поясню.

— О ні, не треба, прошу вас! — У голосі Арабелли вчувалася щира стурбованість. — Я цілком усвідомлюю все зроблене вами і розумію, що в своїх вчинках ви почасти керувалися повагою до мене. Повірте мені, я дуже вдячна.

— Але якщо ви завтра будете думати про мене, як про розбійника й пірата, то краще прибережіть вашу вдячність для себе. Мені вона ні до чого.

На щоках у Арабелли розлився яскравий рум'янець. Блад помітив, що її груди поривчасто здіймалися під тонким білим шовком. Якщо навіть дівчину й обурили його слова і тон, яким ці слова були сказані, то вона все ж стрималася, зрозумівши, що сама накликала його гнів. Арабелла щиро хотіла виправити свою помилку.

— Ви помиляєтесь, — почала вона. — Це зовсім не так. Та їм не судилося порозумітись. Ревнощі, що завжди підстерігають розважливість, затьмарили розум у обох.

— Що ж тоді ви мали на увазі? — спитав Блад і тут таки додав: — Вірніше, кого? Лорда Джуліана?

Дівчина здригнулася і, обурена, пронизала його гострим поглядом.

— О, благаю, будьте щирі зі мною, — безжально наполягав він. — Зробіть таку ласку і скажіть одверто.

Якусь мить Арабелла, задихаючись від гніву, стояла перед ним мовчки і аж мінилася на обличчі.

— Ви… ви просто неможливі, — сказала вона нарешті, відводячи від нього очі. — Дозвольте мені пройти.

Блад відступив набік і своїм крислатим капелюхом, який він усе ще тримав у руках, зробив жест у напрямку до будинку.

— Не смію більше затримувати вас, пані. Врешті ще не пізно виправити цей гідний презирства вчинок, який я зробив. Колись ви пригадаєте, що ваша жорстокість штовхнула мене на такий крок.

Вона шарпнулася, щоб піти, але раптом зупинилась і глянула йому просто в очі. Цього разу дівчина захищалася, і голос її тремтів від обурення.

— І ви смієте говорити зі мною таким тоном! — вигукнула вона, жахаючи його своїм несподіваним запалом. — Ви маєте нахабство докоряти мені за те, що я не хочу торкатися ваших рук, коли мені відомо, що вони заплямовані кров'ю, коли я знаю вас не тільки як убивцю…

Від несподіванки Блад аж рота відкрив.

— Я? Вбивця?.. — тільки й промовив він.

— Нагадати вам ваші жертви? Хіба не ви вбили Лева-сера?

— Левасера? — Він навіть посміхнувся. — Значить, вам і про це сказали?

— А ви що, заперечуєте?

— Ні, я справді вбив його. Та, якщо хочете, я пригадаю вам і інше вбивство за таких самих обставин. Це було в Бріджтауні тієї ночі, коли в місто вдерлися іспанці. Мері Трейл може розповісти вам докладніше. Вона була присутньою при цьому.

Він гнівно насунув капелюха і, вкрай обурений, широкими кроками пішов до будинку, так що дівчина не тільки не встигла відповісти, а навіть зрозуміти зміст його слів.

Стоячи біля колони портика губернаторського будинку, Пітер Блад з болем і гнівом у душі дивився на простору гавань Порт-Ройяла, на зелені пагорби на протилежному березі і сиву смугу Блакитних гір, що ледве мріли на обрії в серпанку мерехтливого від спеки повітря.

Його роздуми порушив негр, який доповідав губернаторові про прихід Блада і тепер повернувся по нього. Слуга провів Блада на широку веранду за будинком, де полковник Бішоп та лорд Джуліан Уейд ховалися від задушливої спеки.

— Ага, прийшли! — привітав його губернатор і пробубонів собі під ніс щось нерозбірливе, що свідчило про його поганий настрій.

Він не підвівся навіть тоді, коли це зробив вихований лорд Джуліан. Насупившись, багатий барбадоський плантатор розглядав свого колишнього раба. Блад стояв мовчки, тримаючи в руках капелюх і трохи спираючись на довгу, прикрашену стрічками тростину. Зовні він був цілком спокійний, жодна рисочка обличчя не виявила його гніву, що поволі наростав від такого принизливого прийому.

Після короткої паузи полковник Бішоп нарешті заговорив суворим і самовдоволеним тоном:

— Я посилав по вас, капітане, тому, що до мене дійшли неприємні новини. Мене повідомили, що вчора ввечері з гавані вийшов фрегат, на якому відплив ваш спільник Волверстон. Він забрав із собою сотню піратів з тих ста п'ятдесяти, які перебували досі під вашою командою. Ми з його світлістю хотіли б дізнатися, на якій підставі ви дозволили їм вийти з гавані.

— Дозволив? — перепитав Блад. — Я наказав їм це зробити!

Вражений такою відповіддю, полковник Бішоп на якусь мить не знайшов, що сказати.

— Наказали? — тільки