read-books.club » Сучасна проза » Піти й не повернутися 📚 - Українською

Читати книгу - "Піти й не повернутися"

158
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Піти й не повернутися" автора Василь Биков. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 75 76 77 ... 195
Перейти на сторінку:
селянським затишком. У хаті коло печі поралася баба Мелашка, пекла деруни, а вони сиділи без чобіт на лежанці й пересміхалися з Любкою, що пригощала їх сушеними горіхами. Горіхи ті, як і деруни, і сама Любка, особливо подобалися Булахову, балакучому бійцеві з прикордонників — кілька чоловік із них приєдналися перед тим до загону. Тепер уже з прикордонників не лишилося жодного. Він навіть не знав, коли зник Булахов, — він тільки сподівався на короткочасний притулок в цю холодну ніч і хотів під'їсти. Але їх випередили на якийсь тиждень, не більше — він це визначив точно.

Тим часом ззаду підійшов Сотников, який теж зрозумів усе і від такої новини спохмурнів, мабуть, не менше за товариша. Не промовивши й слова, він мовчки спинився і дивився на засніжені рештки колишньої хутірської садиби. Рибак переліз через ворину і пройшов двором до печі, що сиротливо, одна на весь хутір, стирчала з грудомах, покрита очіпком свіжого снігу. Було дивно й незвично бачити на ній цей сніг, який щільним шаром лежав і на припічку і навіть замурував челюсті. Комина печі не було, мабуть, обвалився під час пожежі й тепер разом із головешками незграбною купою громадився під снігом.

— Сволота! — вилаявся Рибак.

За ним на чистий сніг подвір'я вийшов Сотников, самотньо постояв трохи і підійшов до колодязя. Колодязь, напевне, тут був єдиним, що збереглося від пожежі. Цілий був і журавель, високо задерта жердина якого тихо погойдувалася на вітрі.

Рибак походив туди-сюди по подвір'ї, копнув чоботом порожнє діряве відро, що валялося на землі, поторкав обід напівзаметеного снігом зламаного колеса. Більше тут не було чим поживитися: те, що не знищив вогонь, мабуть, підібрали люди. І нікого вже тут не було, навіть не лишилося слідів ніг людей, самі тільки вовчі чорніли за плотом — певно, вовк теж мав якісь свої надії на хутір. Зрозумівши нарешті, що треба шукати іншого виходу, Рибак вернувся до колодязя.

— Ну, що ти на це скажеш?

— Виказав хтось. Звісно — при лісі, — сипло озвався біля колодязя Сотников і, мерзлякувато повертаючись од вітру, боком притулився до цямрини. В його грудях щось тихенько рипіло, як у зіпсованій гармошці. Рибак, помовчавши, сунув руку в кишеню шинелі й там під набоями і різним дріб'язком набрав жменю пареного жита — решту того, що лишилося з його сьогоднішньої харчової норми.

— Хочеш?

Без особливої готовності Сотников простяг руку, в яку Рибак відсипав зі своєї жмені. Обидва мовчки пожували запарки.

— Підрубали, називається!

Рибак розумів, що починало всерйоз не щастити, друга ця невдача злістю й роздратуванням озвалася в його почуттях. І не так важливо було те, що самі лишилися голодні, — більше пригнічувала думка про тих, на болоті, що гибіли зараз на холоднечі й чекали їх з будь-якими харчами. За тиждень боїв і біганини в лісах люди надто виснажилися, зголодніли, декого поранило, трьох несли з собою на носилках. А тут карателі обклали так, що ніде й приткнутися, тільки оцей краєчок болота і лишився ще не закритим. Але сюди далеко не сунешся — за три кілометри містечко з гарнізоном, патрулі на дорогах, поліція і до того ж безлісся — туди їм дороги немає.

Дожувавши усе із жмені, Рибак обвів поглядом напарника:

— Ну, як ти? Якщо дуже кепсько, топай назад. А я, може, кудись у село підскочу.

— Один?

— Один, а що? Не повертатися ж з порожніми руками.

Сотников помовчав, пересмикнувся від холоду — на місці почав проймати мороз. Йому було холодно, усі нутрощі стиснудися в крижаній знемозі. Щоб зберегти рештки тепла, він глибше насунув на вуха пілотку і щільніше загорнувся в шинелю.

— Чому ти шапки якоїсь не дістав? Хіба зігріє ця пілотка? — з докором сказав Рибак.

— Шапки ж не ростуть у лісі.

— Зате в селі у кожного мужика шапка.

Сотников одказав не зразу:

— Що ж, із мужика здирати?

— Обов'язково здирати? Можна і ще якось.

— Добре, пішли! — урвав розмову Сотников.

Вони рушили від колодязя і крізь проломину в плоті вийшли в поле. Сотников ураз зсутулився, глибше втягнув у комір маленьку голову в пілотці. На ходу вже Рибак висмикнув із-за пазухи забруднений вафельний рушничок і обернувся до Сотникова.

— На, обмотай шию. Тепліше буде.

— Та гаразд…

— На, на. Він, знаєш, як шарфик, гріє, — наполягав Рибак, тримаючи у витягнутій руці рушничок, кінці якого одразу заметляв вітер. Сотников зупинився, затиснув між колінами гвинтівку і задубілими негнучкими пальцями товсто і незграбно обкрутив простуджену шию.

— От і добре. Давай рвонем в Озерище. Тут недалеко, версти зо дві. Що-небудь роздобудемо, не може бути…

У полі було ще холодніше, ніж у лісі. Назустріч дув пругкий, не сильний, але досить морозний вітер, од нього болем заходилися набряклі без рукавиць руки — як Сотников не ховав їх то у кишені, то в рукави, то за пазуху — все одно мерзли. Обморозитися було дуже просто, особливо обличчя, та й руки; за ноги він був спокійніший — ноги на ходу грілися. Щоправда, на правій оніміли, не відчувалися два пальці, але вони німіли завжди від холоду і звичайно боліли в теплі. А втім, на холоді нило все його простуджене тіло, яке сьогодні почало ще й трусити.

Добре, що сніг у полі був твердий чи неглибокий — вони йшли майже усюди зверху, тільки місцями провалювалися то однією, «то другою

1 ... 75 76 77 ... 195
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Піти й не повернутися», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Піти й не повернутися"