Читати книгу - ""Лахтак""

У цей час до них наблизився геолог — начальник науково-дослідної станції на острові Місячної Ночі. Він уважно прислухався до розмови.

— Ми трохи знаємо острів, — провадив юнга далі, — і зможемо науково-дослідній станції допомогти. До того ж у нас велике бажання повернутися назад.

— Чи не знайшли ви там золото, про яке не хочете нікому казати? — пожартував Кар.

— Ні, ми хочемо взяти участь в освоєнні цього острова.

— У вас чудова ідея, друзі! — втрутився в розмову геолог. — Я вітаю вас і з охотою приймаю до складу своєї експедиції.

— Ну, а я рішуче заперечую, — сказав Кар. — Стьопі треба поправитись після хвороби і вчитись. Павлюкові теж треба добре відпочити після холодної зими, яку він провів на палубі.

Юнга й кочегар, підтримувані геологом, намагались умовити Кара, посилаючись на те, що почувають себе цілком… здоровими, але той сказав рішуче:

— Павлюк — людина доросла. Він — як хоче, а юнгу я не пущу, а одвезу в Архангельськ і здам у морський технікум.

Тоді кочегар махнув рукою і заявив:

— Ну, без Стьопи я теж не поїду. Почекаю, коли він стане штурманом, а я тим часом — механіком або хоч радистом.

Геолог засміявся, а Кар стиснув губи, щоб приховати усмішку.

З «Хатанги» на «Лахтак» перенесли трьох хворих цинготників. Потім туди ж перейшов кваліфікований радист, якого Кривцов з цією метою взяв з собою спеціально для «Лахтака». Криголам дав гудок і рушив через крижані поля, прокладаючи шлях для пароплава.

Протока Шокальського залишилась за кормою. За Червонофлотськими островами простелився чистий водний простір. Лише де-не-де підносився над водою айсберг або тала крижина.

Пароплави обмінялися прощальними гудками, і кожний пішов своїм курсом.

Раніше ніж іти в бухту острова Діксон, Кар вирішив завернути на острів Уєдінєнія. Він хотів розшукати п'ятьох чоловік екіпажу «Лахтака», які залишились там під час того страшного шторму, що потопив шлюпку і заніс пароплав у кригу.

Наступного дня «Лахтак» підходив до острова Уєдінєнія. Моряки пізнали його непривітні береги. З напруженою увагою вдивлялися в горби й скелі, шукаючи знака, що свідчив би про присутність на острові живих людей.

Наблизившись до острова, пароплав пішов вздовж берега, безперестанно даючи гудок за гудком. Але людей ніхто не бачив. Де ж вони? Чи загинули? Що було причиною їх загибелі? Голод? Холод? Чи, може, зимою рушили по кризі пішки, сподіваючись дістатись суходолу, і в дорозі загинули?

Пароплав проминув східний та північний береги острова і став наближатись до того місця, де минулого разу «Лахтак» зірвало з якоря.

Стояла напрочуд тиха погода.

Раптом Кар, що не одривав бінокля від очей, стрепенувся. На березі він помітив людей. Одночасно з берега долетів звук пострілу. За ним другий. Але більше не стріляли…

Пароплав повільним ходом рушив до берега.

На палубі панувало величезне хвилювання. Біноклі були лише на капітанському містку, і ті, хто стояв на палубі, не могли ясно роздивитись, скільки людей на березі, але гострозорі запевняли, що їх більше ніж п'ять.

Кар раз у раз протирав скельця бінокля, але й він ясно бачив на острові вісім або дев'ять чоловік.

Матроси швидко спустили шлюпку. Лейте взяв з собою Соломіна і трьох норвежців; до них приєднався Запара. Четверо весел плюснули в воду, і шлюпка стрілою помчала до острова.

Кар не одривав бінокля від очей. Він бачив, що група людей на березі збільшувалась. Йому здавалося, що їх уже дванадцятеро. Це було більше, ніж усі ті, що залишились на острові й що загинули в шлюпці.

Але ось шлюпка наблизилась до «Лахтака», і Кар пізнав на носі постать…

— Не може бути! — скрикнув він, побачивши на носі шлюпки капітана Гагіна і тих дев'ятьох «небіжчиків», що їх записано потонулими. Отже, вся команда «Лахтака» була жива, здорова.

Ті, що прибули з острова, відчували таке хвилювання, що спершу неспроможні були вимовити ні слова. Тепер ніхто не обмежувався лише потискуванням рук: моряки обіймались і цілувались. Друзі, що ніколи не сподівались зустрітись, стояли разом на палубі свого пароплава.

Кар збіг з містка, поцілувався з капітаном Гагіним і з усіма товаришами. Ще ніколи команда не бачила свого старшого штурмана в такому настрої. Він кричав «ура», і всі підхопили його вигук. Норвежці, що досі стояли мовчки, і собі загукали щосили.

Але все це не можна навіть і порівняти з тим, що сталося, коли мимовільні робінзони побачили перед собою Вершомета, який вискочив на палубу з рушницею в руках і почав стріляти. Адже мисливець був десятим з тієї шлюпки, яку перекинула хвиля і з якої дев'ять чоловік допливли до берега і вирішили, що він потонув.

Острів'яни мовчки дивились на Вершомета. У декого розкрився рот, а інші потяглися руками до потилиць. Їм здалося, що це їм сниться.

Нарешті капітан Гагін повернувся до своїх товаришів і спитав:

— Хто ж був у шлюпці десятий?

— Я, я, капітане! — прогримів Вершомет, розставляючи руки для обіймів.

— Дозвольте ж мені запитати, — сказав Кар, — хто в нашій команді був двадцять дев'ятий і тридцятий? — і він подивився на двох людей, з якими встиг обнятись і поцілуватись, але яких, безперечно, бачив уперше.