Читати книгу - "Настане день, закінчиться війна…"

Саме цей день був першим, який Михайло і Дмитро Засмужні провели у схроні, який ще весною вирили на городі за хатами. Тоді ж поле засіяли яриною, і зараз пшениця достигла і чекала на жнива. Пересидівши день під землею, вночі брати поверталися додому переночувати, щоб із самого ранку знову заховатися у схроні.

Так продовжувалося чотири дні. «Нагорі» нічого не траплялося, і Михайло висловив сумнів у доцільності подальшого перебування у схроні.

– Та й скільки мені ховатися? – говорив він.

– Давай ще завтра пересидиш, – сказав батько. – А там подивимось.

Михайло не став перечити йому, лише кивнув головою на знак згоди.

У четвер, 24 серпня, із самого вдосвіта він прокинувся, нашвидкуруч перекусив тим, що залишилося з вечора, взяв збанок холодної криничної води, і, зайшовши дорогою за Дмитром, разом з ним попрямував звичною стежкою до пшеничного поля. Ще вчора Засмужні почали на ньому жнива і вхід до їхньої тимчасової оселі якраз лежав під копою складених снопів. Сьогодні усі Засмужні – Івани й Федьки – мали намір закінчити з цим полем.

Коли сонце вже достатньо висушило вранішню росу на тугих колосках, Теодор з Іваном першими вийшли на поле. Вони виявилися єдиними чоловіками на двох господарствах: Степана досі не було, хоч надійшла звістка, що живий і десь воює, Ганна так і не вийшла заміж, а Михайло і Дмитро допомогти не могли.

Невдовзі усі Засмужні завзято взялися до роботи. Шістдесятирічні діди косили пшеницю, чотири жінки підбирали за ними; Федя, якому за два дні мало виповнитися одинадцять років, розривався між носінням снопів до купи і малою сестрою Марійкою, яку мати поклала під вербою у тіньку, щоб лежала спокійно. Але спокою не було, мала час від часу подавала про себе знати, щоб не забували. Тоді дорослі гримали на Федю, і він, майже плачучи, біг до сестри.

Саме він першим зауважив солдатів з гострими піками, що наближалися з півдня. Відстань між окремими солдатами не перевищувала п’яти кроків. Вони штрикали піками у всякий підозрілий горбик чи кущик.

Махати косою перед озброєними солдатами було недоречно, тому Теодор з Іваном розігнулися. За ними стояли перелякані жінки. Внук боязно тулився до мами.

– Хазяїн, де сини? – звернувся до нього якийсь офіцер.

– Немає сина, помер, – розвів руками Теодор.

– Щось у багатьох у вас повмирали саме сини, – недовірливо, але без злоби в голосі відповів офіцер. – Що там у тебе?

Теодор подивився туди, куди показував офіцер. Це була складена купа снопів.

– Снопи складаємо, – пояснив він. – Ми косимо, жінки в’яжуть, а внук ось носить. Сина немає, мусимо поратися самі.

– Перевірити, – наказав офіцер.

Два солдати підійшли до складених снопів і піками протикали їх. Вони не пропустили жодного снопа, двічі обійшли купу. Офіцер перевірив наконечники пік. Крові ніде не було.

– Немає, товаришу лейтенант! – сказав один з солдатів. – Може, розкидаємо й уважно подивимось?

– Та хрін з ним! – махнув рукою офіцер. – Пішли далі.

Солдати попрямували далі, а женці продовжували стояти неначе у стовбняку. Коли ж пришельці зникли за невисоким горбом, Теодор підійшов до снопів, присів і неголосно запитав:

– Хлопці! Ви живі?

– Живі! – почувся з-під землі приглушений голос. – Пішли вже?

– Пішли. Ви не вилазьте. Сидіть до вечора. Коли стемніє, я по вас прийду.

Він розігнувся і зустрівся поглядом з переляканими жінками.

– Спокійно, – заспокоїв він. – Все найстрашніше позаду.

– Діду, дивіться!

Малий Федя показав рукою на дорогу, що йшла повз їхню хату. Там солдати вели групу чоловіків. Теодор Засмужний впізнав свого сусіда Андрія Лагодича.

Того дня у пирятинському лісі були розстріляні шістдесят чоловіків Кам’янки Лісної. Наймолодшому не виповнилося і шістнадцяти років. А у п’ятницю почався похорон.

Ніколи ще за всю свою історію цвинтар у селі Боброїди не приймав одночасно стільки тіл. Отець Василь Дацишин, щоб встигнути поховати всіх, розпорядився знести до десятка нашвидкуруч збитих домовин в одне місце, швидко відспівати невинно убієнних, а потім уже родичі відносили їх до окремих ям. А священик переходив до наступної групи.

Серед тих, хто прощався з померлими, були лише жінки і старі діди. Чоловіки або лежали в домовинах, або досі ховалися по схронах, боячись вийти на люди. Навіть тепер, коли солдати пішли, була небезпека натрапити на запроданців, своїх же односельців. Миттю забувалося усе, що було до того. Можливо, ти колись врятував сусіда від голодної смерті, допоміг йому грошима чи добрим словом. Здавалося, він повинен бути вдячний тобі до віку… Не ті тепер часи. Доброта людська уже не вважається благодаттю. Якщо ти добрий до сусіда, то можеш бути добрий і до ворога. А за це смерть…

Коли домашні поснули, Теодор Засмужний завісив вікно грубою тканиною, сів за стіл, запалив лампу. Слабе світло вирвало з мороку почорніле обличчя сина.

– Що будемо робити далі, Михайле? – запитав батько.

– Тут крути не крути, а вихід один – мельдуватися, – відповів той.

Слова сина для старого солдата не стали несподіванкою, але все його єство противилося цьому. Михайла не взяли у польську армію, не пройшов комісію, має стиснуту грудну клітку; не чіпали його і «перші москалі». Може і тепер пронесе. Хоча у це батько не вірив. У сусіда Миколи не було пальця на лівій руці і все ж його мобілізували одним із перших. На нього вже прийшла похоронка.

– Скільки мені ховатися? – продовжував Михайло. – Нині вдалося пересидіти. Пощастило. А колись же не пощастить. Однаково заберуть на фронт. А так хоч буду називатися, як їх там…?

– Добровольцем, – підказав батько.

– То, може, хоч відчепляться від вас. Бог дасть, і не пропаду.

Теодор ще деякий час сидів мовчки, потім поклав долоню на стіл.

– Добре, – вирішив він. – Завтра зранку поїдемо до Магери на збір.

Пілотка – одна; гімнастерка бавовняна – одна; штани бавовняні – одні; сорочка натільна – дві; кальсони – одні; онучі – дві; черевики – одні; обмотки – дві. Зброя – нуль.

Так виглядав червоноармієць Михайло Засмужний, коли 14 вересня 1944 року разом з іншими новобранцями прибув у Сколе на місце постійної служби. З великої кількості «добровольців», що наприкінці серпня заповнили територію новоствореного Магерівського військкомату, до складу 867-го полку 11-го стрілецького корпусу 18-ї армії Четвертого Українського фронту потрапили лише Михайло і Федір Кудрик з Боброїд. Виловлені під час облави (але чомусь не розстріляні), гонимі страхом за власне життя і життя рідних, чоловіки масово приходили