Читати книгу - "Вітри сподівань"

дивне коїлося з Іваном, він радів перемозі ляської зброї і готовий був знову й знову йти в рядах польського війська проти ворога. Зупинилися під віттям розлогих дубів, і шляхтичі, спішившись, обіймались та раділи, немов діти. Іван швидко оглянув Багряного і почав шукати очима, звідки б напоїти вірного бойового скакуна. Дістав із чапрака міхур для води і повів Багряного до невеликої водяної заплави, погладжуючи його гарячу шию. Пити воду не дозволив одразу, хоча Багряний і тягнув вперто шию до води. Обмивши коня, Іван дозволив йому напитися, і Багряний довго цідив воду крізь зуби, тамуючи спрагу цілющим питвом. Побіля них вже ніде було напоїти коней іншим, і Іван вивів свого вороного та облаштувався побіля стовбура дуба підкріпитися їжею. До вечора знову довелось відбивати наступ татарської кінноти, але ворогові так і не вдалося заволодіти містом.

Насувалася ніч та від заколисливого тріскотіння цвіркунів, чарівливого співу птахів на душі у захисників Зборова було сиротливо та тривожно. Зусібіч було чути розмови про неминучу поразку від козацького і татарського військ, що в декілька разів переважали силою. Іванові також не спалося, і він бродив табором, прислухаючись до розмов тих, хто перебував побіля вогнищ. Час від часу то в одному місці табору, то в іншому лунали крики невдоволення і розпачу. Десь опівночі людьми, що були в таборі, оволодів нелюдський страх. Табором бігали вояки з криками: «Король нас покинув, завтра ми всі загинемо! Нас покинули на заріз татарам!» Жовніри і ті, хто вночі укріплював табір, покинули шанці і зчинили сум’яття навіть у місті. Ніхто вже не спав, і всі готові були хоч зараз кидати оборону міста і мчати геть, подалі з місця, від якого вже тхнуло смертю. Іван, знаючи, що являє собою панічний страх, повернувся до свого загону, де вже стояли наготовані до всякої біди вояки Зенона Гордецького.

Зенон побачив Івана і невдоволено смиконув за вузду коня, аби Іван хутчіше приєднався до них. З боку міста до них долинули схвальні вигуки й поодинокі постріли. Зенон, нервуючи, вичікував, що буде далі, коли побачив більше сотні смолоскипів та безліч запалених скіпок, і слідом за цим почулися вигуки: то славили короля. Зенон наказав спішитися і славити короля, звідусіль почулися голоси: «Віват король! Ми переможемо, наш король з нами!» Королівський почет зупинився, і Ян Казимир, простоволосий, сидячи на коні, почав гукати:

— Я король ваш! Не покидайте мене, діти мої! Благородна шляхта, згуртуйтеся навколо свого государя! Бог милосердний!

Шляхтичі витирали сльози від цього нічного видовища, а король говорив далі зворушливо та проникливо. Іван, стоячи за декілька кроків від нього у світлі хитких виблисків сотень вогнів, бачив, як сльози котилися зі щік короля.

— Завтра з Божою поміччю я переможу ворога. Це наше випробування Богом. Я ніколи не залишу своїх дітей: або перемога, або накладу разом з вами головою! — закінчив король свою нічну промову, і знову військо було готовим зійтися з ворогом у битві.

Король з почтом подалися далі, а Зенон, зворушений королівською промовою, заприсягнувся перед своїм загоном:

— Присягаюсь не зрадити честі шляхетської, стоятиму до кінця свого життя за Річ Посполиту!

Зійшло сонце і своїм золотисто-червоним світлом не порадувало Івана. Вилізши на дуба, Іван оглянув околиці Зборова і побачив, як шикується величезне військо, охопивши місто очертою.[64] Вже вкотре під Зборовим він дивитиметься у вічі смерті й десь поляже поміж тисяч бездиханних тіл за чиюсь перемогу або поразку. «А де моя краплина волі, чи встиг я її розкуштувати, перед тим як стати прахом земним?» — сумно роздумував Іван, краючи свою душу та серце.

Неподалік Зенон гуртував побіля себе войовничий люд. Іван підійшов до нього і, обвівши рукою майже навкруг, показав йому, де стоїть військо Хмеля та його союзників.

— Сьогодні, Стасе, всі підемо в кращий світ. Бог не лишає нам вибору, — сумно мовив Зенон і, обійнявши Івана, додав: — А ти не їздовий, Стасе! Ратник, кращий від багатьох шляхтичів!

Іван дивився на благородного шляхтича і, не маючи йому сказати щось інше, мовив:

— Слава Богу, рицарі ще не перевелися на теренах Речі Посполитої. Я сьогодні з вами, пане, до останку…

Зенон обійняв Івана, стиха промовивши:

— Бачу в тобі гідність, йди під моїм лівим крилом, а там… доля сама вирішить.

Польське військо стояло, очікуючи нового приступу козацького та татарського військ, і ксьондзи ходили поміж жовнірами, драгунами, піхотою в супроводі десятка інших духовних осіб, які носили королівські та єзуїтські знамена. Воїни натхненно молилися, знаючи, що сьогодні вони вже не узріють заходу сонця, а встелять землю перед містом своїми тілами.

У ворожому війську вдарили тулумбаси, заграли сурми, та заглушив усі звуки рев тисячоголосого людського стовпища. Перші в бій кинулися драгуни, на яких король покладав велику надію, але вже за короткий час вони щезли з поля зору тих, хто поглядав з надією на поле бою. Поодинокі вершники вирвались із лабетів смерті й, обшматовані, повернулися під захист польських редутів. Зенон, усвідомивши, що королівським драгунам кінець, наказав усім спішитися і прийняти бій у шанцях, заодно з піхотою. Івану нічого не лишалося, як відвести подалі Багряного і разом з усіма стати на захист міста.

З редутів по ворогу палили з десяток гармат, і Зенон повів свій загін обороняти гармашів. Розрізнені загони, кинуті проти лав козаків, які йшли якраз на батарею, були посічені у миттєвій сутичці. Іван уже бачив із шанця розкриті роти козаків, які мчали зі списами, шаблями, рогатинами і, здавалось, через мить видеруться на