read-books.club » Сучасна проза » Вересові меди 📚 - Українською

Читати книгу - "Вересові меди"

162
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Вересові меди" автора Надія Павлівна Гуменюк. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 75 76 77 ... 95
Перейти на сторінку:
навідалася. А ти як тая росавичка – з самого ранечку уже й присагоніла до баби Димки. Тутечки не тіко я тебе, Богоданцю, жду… Ще дехто питав цеї ночі. Разів сто твоє ім’я називав.

– Хто? – аж у серці тьохнуло.

– А з ким же ти тутечки колись здибанки назначала? Га? Либонь, не забула?

– Юрко?! Бабуню, Юрко?! Та не мучте ж ви мене – кажіть. Він? Де? Де Юрко?

– У ванькірі. Та куди ж ти ото так гвавтоньки посагонила? Остепенися! Спить він. Одколи хлопці принесли його, то оце тіко під ранок і заснув. А сон – то найліпші ліки, хоріших ще ніхто у світі не придумав. Хіба я тебе не вчила колись? Сядь, пожди, поки пробудиться, тоді тре’ буде кудись переселити, бо не приведи Господи, прискаче якесь оте стрибуче. Не трусися так, пташко моя. Я все зробила, як треба. Промила, перев’язала. Навіть зозулясту свою оно зарізала, щоб підкріпився твій Юрко. Курячий куліш – то перше діло для болящого. Думала, на Покрову заріжу, але раз така оказія… До Покрови ще дожити треба.

Сон мені, Богоданцю, приснився. Нібито Покрова, тіки- но служба в церкві скінчилася. Я вже додому вертаюся. Йду собі дорогою, йду та йду, як ото в молодості колись, – хутенько, легенько, нібито аж лечу, тіко ногами до землі торкаюся. Вже й хату мою видно за вересовими кущами. Аж тут дороги не стало – її річка перегородила. «І де вона тутечки взялася? – думаю собі. – І чи мона її вбрід перейти?» Стала у воду, а вона й підхопила мене, підхопила й понесла. Пливу і бачу: та річка на захід біжить, прямо до сонця. А сонце вже за землю опускається. Оце ж, думаю собі, і я разом з цею річкою у сонце ввійду та й разом з ним за землю сховаюся.

Щось має статися на Покрову. Але ж мої літа такі, що на все мона сподіватися. Ти не вельми переживай, як мене не стане. Пожила я на білому світі. Хоч, як подумати, пролетіло те життя – як вітер подув. Але щось же зосталося, якась насінина таки впала у землю. О! Чуєш, як пахтить? То моя зозуляста вже вариться. Тіко б не навідався хтось із отих. Були вони вже недавно у мене, мо’, теперка не присагонять так хутко. Але хто їх знає, який у них порєдок – по числах і днях вони снуються хатами та дворами чи коли їм заманеться, коли тіко у тії їхні макітри глиняні якась лиха думка стукнеться.

Вирішили переселити Юрка на горище. Там безпечніше і дихати легше. Але тільки він став здоровою лівою на щабель і потягнув за собою праву, як з тої зацебеніла кров – відкрилася рана. Дана злякалася, кинулася за полотнинами. Обгорнула Юркову ногу, але пов’язка за кілька хвилин стала червоною, кров цибеніла й цибеніла.

– Бабуню, спиняйте! Робіть щось! Бо ж із нього вся кров вибіжить!

Димка дістала якісь слоїчки – один з настоянкою, другий з порошком.

– Оце, Богоданцю, корінь дев’ясила перемелений, а до него трохи подорожника, трохи ромену… Все буде добре. Учися, поки я жива. Ох моя ж ти доленько, а що ж нам далі робити? Куди тебе, хлопче, сховати? Мона б у шопі постелити, але ж скоро ночі почнуться холодні, а тобі ще тіко застуди бракує. Для раненого холод – то погибіль.

– Я до холоду звичний, – заспокоїв її Юрко. – Та й не збираюся вилежуватися тут аж до зими. На мені хутко все заживає. Тож обіцяю – до перших заморозків від мене тут і сліду не залишиться. Встану і побіжу.

Він і справді не встиг змерзнути. Осінь стояла погожа – як на замовлення, традиційна волинська моква ще десь тільки підступала з-за лісу. А головне – Дана зігрівала своїм гарячим тілом. Вкладала вдома спати Михайлика, залишала його на маму і бігом на хутір. Софія гірко зітхала, потай витирала сльози, але не дорікала, не зупиняла. Як би це вигляділо, якби вона почала відмовляти доньку від коханого, змушувати покинути його, коли він у біді?

Вони приїхали на Покрову. Чомусь любили робити обшуки і забирати людей саме на релігійні свята. Дана побачила на сусідній вулиці чорну автівку та зелену вантажівку, з якої висипав гурт чоловіків у міліцейських та солдатських одностроях. Прибульці ходили від хати до хати, нишпорили у сараях та шопах, зазирали у кожен куток, в кожну ямку.

Дана знетямилася. Обняла Михайлика, наказала слухатися бабусю, не виходити з подвір’я, а сама кинулася до Димки. Бігла через поле і намагалася заспокоїти саму себе думкою, що на хутір «стрибки» не поткнуться, обминуть обійстя самотньої старої жінки. Але ж вона добре знала: якраз хутори вони не обминали. Чомусь терпіти не могли хуторів, як і лісу, ніби бачили в них, відособлених від сільського гурту, якусь вельми приховану загрозу для себе.

Тільки встигла замаскувати Юрка сіном, кинути зверху якусь порвану рядюжку і вскочити до хати, як на подвір’ї чмихнув «воронок», голосно скрипнули сінешні двері і зразу ж різко відчинилися хатні.

– А кто, кто в рукавичке живет?

5

– Спрашиваю, кто в этой чертовой деревянной рукавичке живет? – нетерпляче повторив гість.

Дана підвела голову. Невже знову він? А таки він. Очі – срібна паморозь на осиковому листі, – холодні, пронизливо-колючі, такі, що ніби догола роздягають, під шкіру залазять і груди наскрізь проштрикують, а губи розтягнуті у веселій усмішці до самих вух. Майор Ткачов. Як грім серед ясного неба! Втім, може, вже й не майор, бо одягнутий не у форму. Ті, яких бачила в селі, в міліцейських та солдатських одностроях, а цей ні. Чорне довге пальто, капелюх, мешти. «Ніби до театру зібрався. Тільки краватки не одягнув», – подумала.

1 ... 75 76 77 ... 95
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Вересові меди», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Вересові меди"