Читати книгу - "Весілля в монастирі"

— Та ні, це зовсім інше, що ти думаєш. Він здогадався, звичайно, що я не сам, і пожартував: «Cherches la femme?» Сказав: «Значить, твій великий піст скінчився, і ти розговляєшся на Великдень?»

— Значить, був «великий піст»?

— Невже ти можеш припустити, щоб я був з ким-небудь після зустрічі з тобою в монастирі? Борис знав, що я тримався дуже відлюдно, а для мене по телефону це так грубо пролунало. Я тільки тебе зустрів і ще не вірив своєму щастю. Я не хотів, щоб ти чула такі чоловічі розмови. Чортів Борька, а взагалі він дуже делікатний.

— Не сердься на Бориса, він же не знав, який у нас насправді великдень, — заспокійливо мовила Літа, — і я ж знаю, не просто через «піст» ми так зраділи, адже у нас були всі можливості не «поститися»! — вона погладила його по голові, по чорному волоссю, що вже відросло, було підстрижене, звичайно, не фасонно, але робило його ще кращим.

— Я злякався, що ти подумаєш...

Літа поклала йому руку на губи.

— Не кажи зайвого — «я подумав», «ти подумала»... Хіба нам було коли думати? — всміхнулася вона своєю живою, ніжною усмішкою, яку він так любив! — Ми ж обоє щасливі і раді, що вдвох! Оце головне!

— Ти справді моє щастя, бо все розумієш. І я подумки завжди все розповідав тобі, все, що діялося перед очима, що маю робити, в чому сперечаюсь з товаришами і з начальством, і завжди думав, як би ти поставилась до цього. Але справді, нам же було ніколи, — засміявся він і потягнувся зовсім по-домашньому, наче жінка, яка лежала поряд, була давно його безмежно люба і вірна дружина. — Я хочу, щоб ти знала все-все про мене, всю правду, — мовив він.

— Я теж хочу, щоб ти любив мене такою, як я є, без прикрас, — роздумливо сказала вона. — Хіба ти не помітив, не відчув, що я з тобою навіть не кокетувала, коли ми познайомились.

— Хіба ти й тоді хотіла, щоб я любив тебе? — здивувався Гарик.

— Що ти! Я про це й не думала. І ти ж не думав? Це ж було напередодні твого весілля...

— Сказати тобі правду? Я наче задихнувся, побачивши тебе.

— Та ти ж не дивився навіть, ти дивився в інший бік і насвистував «Прощання слов’янки». Я все добре пам’ятаю!

— Я просто злякався за себе. Але ж хіба ти не пам’ятаєш, я весь час просив тебе не йти, ще побути, погуляти, прийти раніше. Ти зникала, і весь світ затьмарювався. Я відчував, що не можу дихати без тебе. Мені вже було байдуже до всіх і до всього. Я тільки стримував себе, щоб поводитись пристойно при Аді, її матері, тьоті Соні. Я знав, що без тебе не зможу жити. Оте падіння врятувало мене. Але яке щастя — ти хочеш, щоб я тебе любив! Що мені ще треба в житті? — І раптом мовив, так жалісливо, іншим тоном, зовсім по-дитячому: — Мені так не хочеться вставати!

— А втім, треба, — з жалем мовила і Літа.

Та зараз вони ще не думали, що їм лишилося тільки кілька годин бути разом. Вони були ще разом.

— Я не можу від тебе відірватися, — зітхнув він, — хоч би швидше кінчалась війна...